7.1

Не те щоб у мене був якийсь інший вибір. Ліворуч матусиним голосом мене кликав туман, а праворуч світилось щось золоте, і кожен, хто хоч раз жив із пані Марусею під одним дахом, знає: коли вона каже “іди додому” таким солодким голосом, це або не вона, або тобі вже треба писати заповіт.

Пряжка Кота у Чоботях на моїй сумці була гаряча, як пательня, на яку хтось бризнув водою. Я натягнула ремінь вище на плече й пішла вперед.

— Не відходь далеко, — сказав Іван.

— Я буквально веду вас туди, куди мене тягне рука.

— Це не скасовує того, що не відходь далеко.

— Іване, я починаю думати, що ти спеціально йдеш поруч, аби матінка в тебе закохалася ще сильніше.

Він глянув на мене з таким виразом, ніби я щойно сказала щось непристойне при священній корові.

— Соломіє.

— Що? Вона ж не сліпа.

— Ти зараз не про це думай.

— А про що? Про те, що в нас за спиною пів ріки, попереду туман, поруч дракон із пропавшою годиною пам’яті, жаба на правах урядового паперу, марник, який усе ще не сказав справжнього імені, і два нових чоловіки, котрі втопили власний човен?

— Ми не втопили човен, — сказав Ратибор.

— Він зламався об воду, — додав Вовче.

— Вода була дуже мокра, — пробурмотів Омелян.

— От бачите, — сказала я. — У нас усіх є серйозні думки.

Горинич тихо видихнув через ніс. У темряві на мить блиснула іскорка. Він останнім часом так робив, коли хотів засміятися, але боявся, що вийде полум’я. Мені це навіть трохи подобалося. Не те щоб я збиралася йому казати. Дракону достатньо раз подати надію, і він уже почне дивитися так, ніби йому зараз вручать медаль за гарні вилиці.

Туман розходився перед нами клаптями. Доріжка з білої солі вела вниз, до темної низини. Там виднілися сухі очерети, чорна вода і тоненькі місточки з переплетеного коріння. Усе це виглядало так, наче хтось узяв болото, ображену бабусю і стару рибальську сітку, добре перемішав, а потім сказав: “Хай буде дорога”.

— Це Плетиво? — спитала я.

— Передплетиво, — відповів марник.

— А чого воно перед?

— Бо справжнє Плетиво ще гірше.

— Дуже підбадьорив.

— Я стараюся.

Вовче зупинився, підняв голову й втягнув повітря.

— Тут пахне димом, мокрим деревом і дитиною.

— Дитиною? — перепитав Іван.

— Не маленькою. Хлопцем. Років десять чи дванадцять. Може, старшим. У воді запахи поводяться дивно.

— У воді й люди поводяться дивно, — сказав Ратибор. — Особливо ті, які не вміють плавати.

— Я вмію плавати.

— Тоді чому ти тричі кликав на допомогу?

— Бо човен мав дірку.

— Це не заважало тобі плавати.

— Ти був там?

— Я тебе витягав.

— От і не перебільшуй.

Марник тихо хмикнув, а Омелян, який сидів у нього на плечі, закивав так серйозно, ніби вів службовий протокол сварки.

— Записую: вовкулака плаває, але не любить зізнаватися, — сказав він.

— Не записуй, — гаркнув Вовче.

— Я вже записав.

— Омеляне, — сказала я, — ти колись допишешся до того, що тебе засмажать у клярі.

— Я службова особа!

— Саме таких і смажать найкраще, — сказав Марник.

Попереду щось дзенькнуло.

Звук був тонкий, як коли ложка падає в миску, але в тихій низині він розлетівся далеко. Усі одразу замовкли.

Мітка на моєму зап’ясті сіпнулася.

Не сильно. Наче хтось ізсередини постукав пальцем.

— Там, — прошепотіла я.

Ми зійшли з соляної доріжки на вологий берег. Ноги відразу почали грузнути в чорному м’якому мулі. Плямка на моєму зап’ясті піднялася горбиком, обгорнулася навколо моєї руки ще щільніше і тихо чвакнула.

— Я теж не в захваті, — сказала я їй.

За очеретом хтось співав.

Тихо. Гарно. Так гарно, що в мене аж мороз пішов по спині.

“Івасику-Телесику,
приплинь, приплинь до бережка…”

Я застигла.

Вовче скривився.

— Не йдіть на голос, — сказав він.

— Та я й не збиралась, — відповіла я. — Просто… хто так співає?

— Хтось, хто хоче, щоб його послухали, — сказав Горинич.

Пісня стала ближчою.

“Приплинь, приплинь до бережка,
дам тобі їсти й пити…”

У мене всередині щось неприємно здригнулося. Голос був жіночий, лагідний, але в ньому не було тепла. Як у старій ковдрі, яку надто довго сушили над димом.

— Це чужий голос, — сказала я.

— Звідки знаєш? — спитав Ратибор.

— Бо він співає правильно. Матері ніколи не співають правильно, коли хвилюються. Вони завжди десь змінять слово, забудуть рядок або скажуть “іди вже їсти, бо охолоне”.

Іван коротко подивився на мене, але нічого не сказав. Я була вдячна. Іноді люди думають, що коли ти жартуєш, то тобі не болить. А воно болить. Просто я не люблю давати цьому надто багато місця, бо ще розляжеться в голові, як кіт на чистій сорочці.

Ми розсунули очерет.

Посеред чорної затоки стояв маленький човник. Не такий гарний, як у Кота в Чоботях. Старий, із латкою на носі, але видно було що колись він був позолочений, бо тепер ця позолота була подерта шматками. У човнику сидів хлопець. Худий, босий, у сорочці з закоченими рукавами. На колінах у нього лежала тонка срібна сокира, а біля борту світилася рибальська сітка.

Він дивився на берег.

Точніше — на жінку, яка стояла в тумані на протилежному боці затоки.

Жінка була висока, в довгій темній сукні, з хусткою на голові. Обличчя її губилося в серпанку.

— Івасику, — співала вона. — Приплинь до матусі.

Хлопець уже взявся за весло.

— Не смій! — крикнула я.

Він здригнувся й повернув голову.

— А ти хто така? — гукнув він.

— Та ніхто. Просто людина, яка бачить, що твоя матуся пахне болотом і бреше краще, ніж я.

— Соломіє, — тихо сказав Іван.

— Що? Я ніжно.

Жінка в тумані перестала співати.

Потім повільно повернулася до нас.