6.2

Перший був кентавр: молодий, високий, із каштановою кінською половиною, мокрою гривою й сорочкою, яка виглядала так, ніби її жувало три корови. Другий — вовкулака з темним мокрим хутром на руках, гострими вухами й поглядом людини, яка не спала, бо вода весь час робила щось дурне.

— Не рухайтесь! — крикнув кентавр.

— Ми на човні, — відповіла я. — Нам важко рухатися не туди.

— Це не про човен!

Вовкулака скривився.

— Він після води завжди говорить, ніби командує військом.

— Я командував!

— Трьома бочками й мішком буряків.

— Там була течія!

— Там була дірка в човні.

Кіт у Чоботях зітхнув.

— Ратиборе. Вовче. Ви знову втопили доказ?

Кентавр різко повернув голову до Горинича.

— О, то це ти.

— Це я, — сказав Горинич.

— Той, через кого ми ледве не пішли на дно.

— Я через вас не ходив на дно, — відповів Горинич. — Але готовий вислухати.

Вовкулака зліз із плоту у воду по пояс і дістав із-за спини полотняний мішок.

— Ми знайшли це біля верхнього виходу, — сказав він. — Воно пливло проти течії. А це вже само по собі погана прикмета.

— У Старих Водах усе пливе проти здорового глузду, — сказав Кіт.

Вовк розв’язав мішок. Усередині лежала золота застібка у вигляді маленької змії, а поруч — клапоть синього шовку, мокрий, але цілий.

Горинич побілів.

— Це з Премудрого Двору, — сказав він.

— Точно? — спитав Іван.

— Таку застібку носять тільки при двірській службі Василини. І синій шовк… це тканина з весільного шатра.

У мене мороз пішов по спині.

— Тобто хтось із Премудрого Двору міг бути тут?

— Або хтось дуже хоче, щоб ми так подумали, — сказав марник.

Кентавр Ратибор пирхнув.

— Оце вже розумна думка від туману.

— Я не туман, — образився марник.

— А що ти?

— Складна особистість.

— Це слово для туману, який навчився говорити.

Вовкулака тихо засміявся.

— Не заводьтеся. Ми сюди не сваритися приїхали. Ми тягли цей мішок, бо в ньому був ще один слід.

Він перевернув тканину. З неї випала тонка срібна голка, на кінці якої налипла суха темно-червона крапля.

Плямка на моєму зап’ясті здригнулася й раптом витягнулась до голки. Вона торкнулася її краєчком і одразу посиніла.

— Плямко! — я перелякалась. — Не їж незрозуміле!

Плямка чвакнула і повернулася рожева, але на ній з’явилася темна смужка.

— Це не кров, — сказав Горинич. — Це пам’ять.

— Що? — одночасно спитали ми.

— Деякі стежки запечатують слід пам’яттю. Крапля на голці — як запис. Хто торкнеться правильно, може побачити, що сталося.

— А хто торкнеться неправильно? — спитала я.

— Може забути щось своє.

— Ага. Ні. У мене й так пам’ять дірява там, де я ховала матінчине намисто в дитинстві.

— Ти ховала матінчине намисто? — Іван повернувся до мене.

— Не зараз.

Кіт у Чоботях зиркнув на мою мітку.

— Вона носійка мітки. Мітка вже тримає напрям. Вона може не тільки йти за слідом, а й витягнути його.

— “Може” — дуже небезпечне слово, — сказала я.

— Особливо біля тебе, — підтвердив Іван.

Я хотіла показати йому язика, але Плямка стиснулася, а ключеня в моїх руках знову тихо пискнуло. Воно дивилося на голку своїми блискучими оченятами так, ніби теж знало, що там усередині.

— Я зроблю, — сказала я.

— Соломіє, — почав Іван.

— Не починай. Якщо ми зараз почнемо сперечатися, той, хто вкрав Ключ, встигне його продати, сховати, розібрати на запчастини або зробити з нього сережки. А я не хочу, щоб через чийсь дурний план Горинич залишився без весілля, Василина без нареченого, а матінка без можливості мене нормально насварити.

— Це твій головний мотив? — спитав Кіт.

— Один із.

Горинич узяв голку, але не торкнувся нею мене. Він просто підніс її до мітки.

— Якщо стане боляче, скажи.

— Якщо стане дуже боляче, я скажу багато.

Срібло торкнулося світла на моєму зап’ясті.

Світ зник.

Не так, що я впала чи заснула. Просто підземна ріка, човен, Іванова рука на моєму плечі — все від’їхало кудись убік.

Я стояла в коридорі, якого не бачила раніше. Він був широкий, сухий і освітлений золотими лампами. На стінах висіли сині полотнища з вишитими ключами. Попереду були двері, а біля дверей — чоловік у плащі.

Я не бачила його обличчя.

Він тримав Ключ.

А поруч із ним стояла жінка в синьому. Вона теж була в каптурі, але на руці в неї блиснув перстень із білим каменем. Жінка сказала:

— Він нічого не пам’ятатиме. Зроби так, щоб луска лишилася на замку.

Чоловік відповів:

— А якщо дівчина зі стежки знайде слід?

— Яка дівчина?

— Та, що рятувала стежового кнура.

У мене аж всередині все стиснулося.

Жінка засміялася.

— Тоді нехай знайде. Стежки ведуть не лише до правди.

Ключ у руках чоловіка спалахнув.

І я повернулася в човен так різко, що впала на коліна.

Іван підхопив мене, Горинич присів поруч, а Омелян стрибав по лаві й кричав:

— Вона дихає? Вона дихає? Соломіє, ти дихаєш?

— Ні, — видихнула я. — Просто вдаю дуже переконливо.

— Що бачила? — спитав Горинич.

Я розповіла. Без усіх подробиць, бо в голові ще плавали сині полотнища, золоті лампи і голос жінки.

Коли я сказала про перстень із білим каменем, Горинич закрив очі.

— Такий перстень носить тільки одна людина при Премудрому Дворі, — сказав він.

— Хто? — спитав Іван.

— Сестра Василини. Княжна Ладомира.

— Вона хоче зірвати ваше весілля? — спитала я.

— Не знаю, — сказав Горинич. — Ладомира не любить драконів. Але вона не дурна. Вона розуміє, що без Ключа постраждають усі.

— Дурні люди теж розуміють, — сказав марник. — Просто інколи їм дуже хочеться, щоб постраждав хтось інший.