6.1

Під каптуром виявилася рижа морда з білими вусами. На ній, для якоїсь незрозумілої поваги, сиділи круглі окуляри без скла. На лапах постаті були високі чорні чоботи, такі блискучі, що я в них майже побачила свою заклопотану душу. А золоте в його лапах було не Ключем, а чайником.

— Ну от, — сказав кіт. — А я вже подумав, що ви прийшли без крику, без мокрих чобіт і без того, що повзе за вами з бажанням усіх з’їсти. Майже засумував.

— Ти хто? — спитала я.

Кіт поклав чайник на лаву човна, зняв капелюх із білим пером і вклонився так пишно, що човен навіть не хитнувся. Мабуть, у котів у чоботях є своя домовленість із водою.

— Пан Кіт у Чоботях. Перевізник Старих Вод. Порадник тих, кому треба перейти на той бік, і людина, яка не любить, коли до неї лізуть із темними руками та без попереднього замовлення.

— Ти не людина, — сказав Омелян.

— От тому й не люблю, коли мене перебивають службові жаби.

Омелян надувся.

— Я молодший стежовий посланець третьої поштової дільниці.

— Прекрасно. Тоді скажи своїй дільниці, що я працюю тільки за передоплатою.

Темна рука у ході знову хруснула камінням. Плямка тремтіла на моїй руці так, що я відчувала кожну її маленьку липку думку, хоча, може, то просто була паніка. Моя. Її. Загальна.

— Нам не до торгу, — сказав Іван. — Хто б ти не був, забирай нас звідси.

Кіт оглянув Івана, потім його ремінь, потім руки.

— Лимар?

— Так.

— Видно. У нормальної людини ремінь не виглядає так, ніби ним можна перев’язати дракона й ще вистачить на пояс.

— Я й не нормальна людина, — сказав Іван.

— Це видно ще краще.

Горинич зробив крок до води.

— На тому березі є слід Ключа.

— На тому березі є багато чого, — сухо відповів Кіт у Чоботях. — Зокрема, дуже погана течія, старі обіцянки й одна колишня русалка, яка бере плату чужими спогадами. Не раджу.

— Ми не маємо часу, — сказав Горинич.

— Усі, хто говорить так на Старих Водах, потім мають дуже багато часу. Переважно під водою.

Я подивилась на човен. Він був малий. Іван, Горинич, марник, Омелян, я, Плямка й ключеня в плащі. Якби ще корову Дуньку притягли, то Кіт просто здав би човен у ремонт і пішов би продавати пиріжки.

— Скільки? — спитав Іван.

— Розумна людина, — кіт схвально кивнув. — За перевіз — одна правда з кожного.

— Це як? — спитала я.

— Просто. Сідаєте в човен і кажете мені щось правдиве, що вам не хочеться казати. Старі Води приймають тільки чесну плату.

— А гроші не береш? — спитав марник.

— Гроші тонуть. Правда довго плаває.

— Мені це не подобається, — сказала я.

— Мені теж, — сказав Іван.

— Тоді маєте щось спільне. Уже майже сім’я.

Іван почервонів. Я примружилась.

— Іване, ти що, зараз подумав про матінку?

— Ні — швидко сказав Іван.

— Ти аж шию почервонів.

— Тут душно.

— Ми стоїмо біля підземної ріки.

— Соломіє, — сказав він таким тоном, яким зазвичай люди просять не копати там, де вже видно кістки.

Кіт у Чоботях задоволено ворухнув вусами.

— О, це буде чудова поїздка.

Позаду знову тріснула брама. Зі щілини висунулася не одна рука, а відразу три. І всі потягнулися до нас.

— Човен, — сказала я. — Зараз. Ми заплатимо по дорозі.

— Не заплатите — вода візьме сама.

— Кажу ж, самі.

Кіт свиснув. Човен тихо ковзнув до берега, хоча ніхто не веслував. Іван першим стрибнув у нього, потім простягнув руку мені. Я вхопилася, але Плямка в цей момент причепилася до каменю і не хотіла відлипати.

— Плямко! — гаркнула я. — Або зі мною, або я тебе тут лишаю!

Плямка обурено чвакнула й злетіла мені на плече.

— Вона образилась, — сказав Омелян.

— Хай. Ображена Плямка все одно краще, ніж Плямка, яку їсть стежкова рука.

Марник ковзнув у човен без стрибка. Він просто став менш помітним, а потім уже сидів на носі біля Кота. Омелян заліз на Іванове плече, ніби там для нього завжди було місце. Горинич передав ключеня мені.

— Тримай, — сказав він. — Воно боїться.

— Я теж боюся.

— Ти краще це приховуєш.

— Я просто голосніше говорю.

Горинич ступив у човен останнім. У ту ж мить темна рука вдарила в воду. Старі Води закипіли синім світлом, рука засичала й розпалася на нитки, які понесло течією.

— Греби! — крикнув я.

— У мене нема весел, — спокійно сказав Кіт.

— Тоді роби щось!

— Я й роблю. Сиджу красиво і знаю дорогу.

Човен рушив.

Вода під нами була така чорна, що я не бачила дна. Але бачила речі, які пропливали під поверхнею: дитячу ляльку без ока, вінок із сухих волошок, чийсь черевик і маленьку дерев’яну ложку. Усе рухалося проти течії. Мені це не сподобалося.

— Не дивись, — сказав Кіт.

— Мене сьогодні весь світ вчить не дивитися.

— Бо ти дивишся так, ніби хочеш усе забрати собі в голову. А Старі Води саме цього й чекають.

— Вони розмовляють?

— Вони пам’ятають. Це гірше.

Човен пройшов під низькою аркою. По каменю були вибиті якісь знаки: хвилі, чоботи, луска, копита й лапа. Один знак світився синім.

— Це що? — спитала я.

— Місце збору старих шляхів, — сказав Кіт. — Тут колись сходилися водні стежки, сухі стежки, повітряні й ті, по яких ходять тільки в снах. Потім хтось вирішив, що доріг забагато. І почав їх красти.

Горинич мовчки дивився на темну воду.

— Ти знаєш, хто? — спитала я.

— Знаю, хто міг би, — сказав він. — Але це не означає, що знаю, хто зробив.

— Люди люблять плутати ці дві речі, — сказав Іван. — Особливо коли їм зручно.

Я глянула на нього. Він сидів напружений, одну руку тримав на борту човна, другою притримував Омеляна, щоб той не з’їхав. Здавалося, що Іван от-от скаже ще щось, але ковтнув.

Кіт легко стукнув лапою по борту.

— Плата, — нагадав він. — Починай, хто найбільше боїться.