5.2

Іван знову взявся за ремені. Тепер Плямка сиділа поруч на його зап’ясті, ніби теж стежила за роботою.

— Оцей треба послабити, — сказав він. — Але не руками. Треба щось, що не має власного напрямку.

— Що це означає? — спитала я.

Марник повільно підняв голову.

— Тінь.

— Твоя?

— Моя має напрямок. Вона завжди тягнеться від мене.

— А безхазяйна?

— У сховку може бути. Але вона не любить, коли її беруть.

— Що ж, — сказала я. — У нас знову чудовий план.

Горинич подивився на стіну.

— Я можу дати тінь від вогню.

— Вогняна тінь не безхазяйна, — сказав Марник. — Вона слухатиме тебе.

— А це погано?

— Двері це відчують.

Омелян раптом стрибнув на стовп.

— У поштових сховках є правило: для аварійного ремонту дозволено використовувати службову тінь.

— Де ти її візьмеш? — спитала я.

Жаба гордо поправила капелюх.

— У мене є печатка.

— Ти казав, що в тебе нема письмового дозволу.

— Письмового нема. А печатка є.

Він поліз під капелюх і дістав маленьку круглу штуку на мотузочці. Вона була розміром із квасолину, але важка на вигляд. На ній виднілася та сама синя зірка.

— Омеляне, — сказала я. — Ти весь час носив це під капелюхом?

— Звісно.

— І не сказав?

— Ви не питали правильно.

— Я питала, чи є в тебе щось корисне.

— Це було занадто широке питання.

— Службова особа, — видихнула я.

Омелян приклав печатку до ременя. Вона засвітилась синім. Від неї на підлогу впала тінь — маленька, кругла, не схожа ні на жабу, ні на печатку. Просто темна пляма.

Марник швидко нахилився й прошепотів щось так тихо, що я почула лише “не пручайся”. Тінь ворухнулася.

Потім поповзла до ременя.

— Це нормально? — спитала я.

— Ні, — сказали марник і Іван разом.

— Але треба, — додав марник.

Тінь залізла під пряжку.

Ремені напнулися. Двері тихо застогнали.

— Тримайся, — сказав Іван, хоча не було ясно, кому саме.

Плямка різко стрибнула з його зап’ястя на пряжку.

— Плямко, ні! — крикнула я.

Рожева грудочка розтеклася по металу. Пряжка зашипіла, тінь сіпнулась, а тоді ремінь луснув.

Не голосно. Просто сухо тріснув, як старе гілля.

Двері розійшлися.

За ними був не коридор.

За ними була кімната, схожа на майстерню. Уздовж стін висіли сотні ременів, вуздечок, повідців, ланцюжків і тонких шнурів. Але всі вони вели не до предметів. Вони тяглися в повітря, крізь стелю, під підлогу, у темні кути.

Іван застиг.

— От же ж…

— Що? — я визирнула з-за його плеча.

— Це карта.

— З ременів?

— З прив’язок. Дивись.

Один тонкий ремінець тремтів, коли я ворухнула рукою. Інший сіпнувся, коли Омелян перестрибнув з ноги на ногу. Третій був червоний і йшов просто від Горинича до великого залізного кільця на протилежній стіні.

— Це що, він прив’язаний? — спитала я.

Горинич побілів.

— Ні.

— А ремінь каже “так”, — сказав марник.

— Це не прив’язка. Це слід.

— Вони чимось різняться? — спитала я.

— Прив’язка веде туди, де ти зараз. Слід — туди, де був.

— І куди веде твій?

Горинич не відповів.

Я подивилася на кільце. Поруч із ним на стіні був випалений знак. Драконяча лапа, що тримає три хвилясті лінії.

— Ти тут уже був, — сказала я.

— Ні, — швидко відповів він.

— Гориничу.

— Я не був у цьому сховку.

— Але твій слід тут є.

Він стиснув щелепи.

— Є.

— То як?

Горинич повільно підійшов до стіни. Торкнувся випаленого знаку, і лусочки на його шиї спалахнули.

— Це слід моєї крові, — сказав він. — Не мене.

— Це ще гірше пояснення, ніж “репутаційні труднощі”, — сказала я.

— Дракони старого роду можуть лишати кровні відлуння. Коли зберігають хід, клянуться дорогою або створюють ключі.

— А твоя кров тут чому?

— Бо цей вузол колись тримав мій рід.

У кімнаті стало дуже тихо.

Навіть Плямка перестала ворушитися.

— Тобто, — повільно сказала я, — у вас із роду є старе сховище, у ньому лежить ключ із драконячим запахом, хтось підставив тебе лускою, і ти досі думав, що це просто випадковість?

— Я не думав, що вузли ще живі.

— А я не думала, що Дунька може стати рожевою. Але ми обидва вчимося.

Іван глянув на Горинича спідлоба.

— Що саме тримав твій рід?

— Північну межу. Дороги між Криволісом, Драконовими Горами і старими водами.

— Старими водами? — перепитав Омелян.

Горинич мовчав.

— Це там, де пахне попелом у воді? — спитала я.

Він кивнув.

Марник почав нервово терти долоні.

— Я не люблю старі води.

— Ти взагалі щось любиш, крім блискучого і сиру? — спитала я.

— Тишу.

— Тоді тобі дуже не пощастило з нами.

У дальньому куті кімнати щось клацнуло.

Один із ремінців піднявся в повітря сам. Потім другий. Третій.

Вони почали стягуватися в один вузол.

— Не рухайтесь, — сказав Горинич.

— Ти зараз дуже красиво сказав щось, після чого завжди треба рухатися, — прошепотіла я.

Ремені зібралися в людську постать.

Не зовсім людину. У неї не було обличчя. Там, де мала бути голова, висіла стара маска зі шкіри. На ній намалювали три чорні риски замість рота.

Омелян тихо сказав:

— У службовій інструкції цього теж нема.

— Ти вже багато чого допишеш, — сказала я.

Постать повернулася до Горинича.

І заговорила його голосом.

— Ти запізнився.

Горинич стиснув руку в кулак.

— Хто ти?

Постать нахилила голову.

— Ти знаєш.

— Ні.

— Тоді ти ще дурніший, ніж думав твій батько.

У мене від цих слів усе всередині похололо.

Горинич не відповів. Лише лусочки на його шиї засвітилися так яскраво, що я побачила кожну окремо.