5.1

Якщо ви коли-небудь знайдете стару браму в лісі, яка сама питає, хто ви такі, а потім відчиняється після вашої відповіді, то не радійте завчасно.

Я, звісно, зраділа.

Бо ми цілу ніч бігали від стежки без шкіри, знайшли скриньку, яка вдавала мою матінку, витягли чорний ключ із запахом мокрого попелу і тепер нарешті стояли перед чимось, що могло пояснити, де подівся Ключ від Стежок.

Правда, мітка на моїй руці світилася синім, а Яга дуже виразно сказала: якщо синіє — біжи.

Але до цього моменту ми вже зайшли всередину.

Виходить, мій план був приблизно такий самий надійний, як дірява діжка під дощем.

Коридор тягнувся вперед вузький, кам’яний і холодний. Стеля була низька, вся в мокрих плямах. По стінах росли сині гриби, але світилися вони не гарно, як у казках, а так, ніби образилися на весь світ і тепер тихо мстяться кожному, хто проходить повз.

— Не чіпати, — одразу сказав Іван.

— Я навіть не думала.

— Думала, — буркнув марник.

— Я просто дивилась.

— У тебе погляд як у дитини перед банкою меду, — сказав він.

— Це не дитина перед медом. Це дослідниця перед новим матеріалом.

— Це та сама людина, тільки без ложки, — сказав Омелян.

Я озирнулась на нього.

— Омеляне Кваченко, ти зараз дуже хоробрий для жаби, яка десять хвилин тому ховалась у капелюх.

— Я не ховався. Я перевіряв внутрішню безпеку головного убору.

— І як?

— Там темно. Але безпечніше, ніж тут.

Горинич ішов останнім. Він не торкався стін, але я бачила, як його пальці час від часу стискаються. Золоті лусочки біля коміра знову спалахували й гасли.

— Ти впізнаєш це місце? — спитала я.

— Ні, — відповів він.

— Точно?

— Соломіє, я не брешу.

— Я не кажу, що ти брешеш. Я кажу, що ти дуже підозріло стоїш у старому сховку, куди нас привів ключ із драконячим запахом.

— Я стою підозріло, бо тут пахне старою магією.

— А вона пахне як?

— Як камінь, який пам’ятає кров.

— Чудово. Тепер я ще й дихати не хочу.

Плямка, яка досі сиділа на моїй руці рожевою грудочкою, повільно піднялась. Вона витягнулася тоненькою смужкою в бік синіх грибів, потім рішуче шльопнулась мені на зап’ястя.

Мітка під нею коротко блимнула золотом.

— О, — сказала я. — Вона щось знає.

— Плямка не знає, — сказав марник. — Вона відчуває.

— Це майже те саме.

— Ні. Ти теж багато чого відчуваєш, а потім робиш зовсім не те, що треба.

— Я тебе зараз у торбу посаджу.

— Не посадиш. Я вмію зникати.

— І зникнеш разом із сиром.

Марник одразу перестав посміхатися.

— Не треба так говорити. Сир ні в чому не винен.

Іван важко зітхнув.

— Ми можемо хоча б хвилину не сперечатися?

— Можемо, — сказала я.

У цю ж мить із темного кінця коридору знову долинув сміх.

Тепер він був ближче.

Не гучніший. Просто ближче.

Плямка стиснулася на моїй руці так, що мені стало трохи боляче.

— Добре, — тихо сказала я. — Мовчимо.

Ми рушили вперед.

Кам’яна підлога була вкрита пилом, але на ній не було наших слідів. Тобто, наші сліди з’являлися, щойно ми ставали ногою, але за кілька кроків позаду вони зникали. Наче підлога дуже старанно прибирала після нас.

— Це нормально? — прошепотів Омелян.

— У Криволісі? — марник примружився. — Ні.

— А тут?

— Тут ще гірше.

— Мені подобається твоя здатність заспокоювати, — сказав Іван.

— Я не заспокоюю. Я попереджаю.

— Попереджати можна й без того, щоб у людини язик до горла прилипав.

— У жаб язик і так далеко дістає, — сказала я.

— Соломіє, — прошипів Омелян.

— Вибач. Нервую.

— Це я бачу.

Коридор закінчився круглою залою. Вона була така висока, що синє світло грибів ледве діставало до стелі. Посередині стояв кам’яний стовп, обвитий металевими смугами. На смугах були вирізані ті самі три хвилясті лінії й синя зірка.

Навколо стовпа — шість дверей.

Не звичайних. Одні були з дерева, другі з чорного скла, треті з білої кістки, четверті — взагалі з плетених ременів. П’яті виглядали як двері до комори моєї матінки, а шості були просто намальовані на стіні.

— Я вже не люблю це місце, — сказала я.

— Ти не любиш місця, де не можна чіпати все підряд, — сказав Іван.

— Неправда. Я люблю… ну… нашу хату.

— Там ти чіпаєш усе підряд.

— Але воно моє.

Горинич підійшов до стовпа.

— Це вузлове сховище, — сказав він. — Тут зберігали запасні ходи для стежок. У випадку, якщо основні дороги руйнувалися або хтось їх перекручував.

— А чого воно таке страшне? — спитала я.

— Бо запасними ходами користуються тільки тоді, коли вже дуже погано.

— Ага. Тобто ми правильно прийшли.

Омелян зістрибнув з мого плеча й почав обходити стовп. На нижній смузі металу він раптом застиг.

— Тут печатка, — сказав він.

— Яка? — спитав Горинич.

— Поштова.

— Твоя? — я нахилилась.

— Не моя. Стара. Дуже стара.

Він потер лапкою пил, і під нею проступило коло з крихітними літерами.

— “Третя стежова служба. Вузол Північної межі. Не турбувати без письмового дозволу”.

— І де письмовий дозвіл? — спитала я.

Омелян повільно повернув до нас голову.

— У мене.

Усі замовкли.

— У тебе? — перепитав Іван.

— Ну, не прямо тут. У службі. Але я є представником служби.

— Ти молодший посланець третьої поштової дільниці, — нагадала я. — Це не зовсім те саме, що письмовий дозвіл.

— Не знецінюй мою посаду.

— Я не знецінюю. Я просто хочу знати, чи можемо ми через тебе відчинити двері, не перетворившись на шашлик.

Омелян випростався.

— Можу спробувати.

— Оце вже звучить як початок біди, — сказав Марник.

— Ти можеш не каркати? — спитала я.