4.2

Попереду між деревами виднілася бліда пляма. Я подумала, що це місяць, але в Криволісі місяць ніколи не висів там, де його можна було побачити без дозволу. Пляма виявилася старою галявиною. Посеред неї лежав камінь, а на камені стояла невелика дерев’яна скринька, оббита міддю.

Мітка на моїй руці спалахнула золотом.

— Оце вже схоже на щось, — видихнула я.

— Не чіпай, — сказали Іван і Горинич разом.

— Та я ще нічого не зробила.

— Ти вже дивишся, — сказав Іван.

— У мене очі для того й є.

— Соломіє, — дуже спокійно сказав він.

Я подивилась на скриньку. На Івана. На Горинича. На марника, який стояв так далеко від каменя, ніби той був родичем його колишнього боргу.

— Добре. Не чіпаю. Але хтось пояснить, чому моя мітка до неї тягнеться.

Горинич підійшов ближче. Вогонь у його очах став яскравішим.

— Це не Ключ.

— Звідки знаєш?

— Бо Ключ не пахне залізом.

Я понюхала повітря.

— А він пахне?

— Ти не відчуваєш?

— Я відчуваю болото, мокру кору, Іванову торбу, жабу й те, що у мене в роті досі чай Яги. Трохи забагато запахів.

Іван поклав торбу на землю й витяг із неї маленький ніж. Не той, яким їдять хліб, а тонкий, рівний, із коротким лезом.

— Лимарський, — сказав він, коли я подивилась. — Для шкіри, пряжок і речей, яким не треба довіряти.

— Ти носиш його із собою завжди?

— Ти носиш із собою зілля, яке фарбує корів.

— Справедливо.

Іван обійшов камін. Подивився на мідні смуги, на петлі, на замочок. Потім присів.

— Погано зроблено, — сказав він.

— Скринька?

— Пастка.

— Ти по подряпинах це бачиш?

— По ременях. Дивись: пряжки пришиті не так, як треба. Хтось поспішав і хотів, щоб виглядало дорого.

— Тобто вона як тітка Параска на весіллі?

— Соломіє.

— Мовчу.

— Ні, — сказав марник. — Вона як тітка Параска, якщо тітка Параска хоче з’їсти тобі пам’ять.

Усі повернулися до нього.

— Звідки ти знаєш? — спитала я.

Марник ковтнув.

— Я не знаю точно. Але на скриньці лишили відбиток тіні. Так роблять ті, хто краде не речі, а напрямки. Скринька покаже людині те, чого вона найбільше хоче знайти. А потім забере те, що привело її сюди.

— Мітку? — прошепотів Омелян.

— Або пам’ять про дорогу, — сказав марник.

Я схрестила руки.

— Ні. Ніхто не забере в мене пам’ять про дорогу. Я й так половину життя не знаю, куди йду, але це моє право.

Скринька клацнула сама.

Кришка трохи прочинилася.

Ізсередини повіяло запахом нашої хати.

Теплим хлібом. Сіном. Дунькою. Матінчиним милом із полину.

У мене одразу стало важко в грудях.

— Соломіє, — тихо сказала скринька голосом пані Марусі. — Доню, іди сюди. Я не серджусь.

Я завмерла.

Потім дуже повільно сіла на мокрий мох.

— Ні, — сказала я.

— Що? — спитав Омелян.

— Це точно не матінка.

Скринька знову заговорила:

— Соломіє, я все пробачила. Навіть корову.

— От тепер точно ні, — сказала я. — Матінка не може пробачити Дуньку за пів дня. Вона ще й завтра зранку буде згадувати, що я мало не зробила з корови святкову ковбасу.

Іван присів біля мене, але не сміявся.

— Тримайся, — тихо сказав він.

— Я тримаюсь. Просто дуже хочу додому.

— Знаю.

Це “знаю” було таке просте, що в мене раптом защипало в носі. Я відвернулася, ніби дуже зацікавилась мохом.

Скринька клацнула сильніше. Кришка відкинулась.

Усередині лежав ключ.

Не той Ключ. Маленький, чорний, із трьома зубцями і синьою зіркою на голівці.

Мітка на руці засвітилась, але не потягнула мене. Вона ніби здригнулась.

— Це слід, — сказав Горинич. — Не Ключ. Чужий замок.

— Чий? — спитав Іван.

Горинич підняв ключ двома пальцями. Він не торкався шкіри, наче боявся, що той вкусить.

— Таких ключів зробили сім. Вони відкривали старі стежові сховки.

— А де інші шість? — спитав Омелян.

— Загублені. Або зламані. Або замуровані ще до того, як я народився.

— Тобто цей може відкрити сховок? — я нахилилася.

— Може.

— А там може бути Ключ?

— Може.

— Або пастка?

— Теж може.

— Дуже люблю, коли в усіх відповідях є “може”.

Марник торкнувся свого носа й раптом зблід.

— Це не просто ключ.

— А що? — спитала я.

— На ньому запах того чоловіка в плащі.

Ліс одразу став тихіший.

Навіть Плямка перестала чвакати.

— Того, якого показала миска? — уточнив Іван.

Марник кивнув.

— І ще… — він затнувся. — Ще на ньому є запах дракона.

Горинич напружився.

— Мій?

— Не такий. Схожий. Але ніби старіший. Холодніший.

— Інший дракон? — спитав Омелян.

— Може бути, — сказав Горинич. — Але не з Драконових Гір. Наші сліди теплі. Навіть старі.

— А цей? — спитала я.

— Цей пахне попелом, який давно лежав у воді.

— Ну все, — сказала я. — Тепер я взагалі нічого не розумію. У нас є Ключ, якого нема. Дракон, який не винен. Чоловік у плащі, який пахне не як людина. І чорний ключ від сховку, де може бути пастка.

— Зате не нудно, — сказав марник.

Я подивилась на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Я намагаюсь не панікувати.

— Тоді продовжуй. Але тихіше.

Горинич оглянув галявину.

— Сховок недалеко. Ці ключі не можна віднести далеко від замка. Вони слабшають.

— Мітка куди? — спитав Іван.

Я підняла руку. Золота лінія потягнулась до кущів за каменем.

Там, між двома соснами, стояла стара брама.

Я не знаю, як ми її не помітили раніше. Може, її не було. А може, Криволіс просто вирішив, що досить нас помучив і тепер хоче показати наступну біду.

Брама була дерев’яна, перекошена, з металевими накладками. Вона стояла сама, без паркану. Просто чорна щілина між деревами. Над ручкою висів знак із трьох хвилястих ліній та маленької синьої зірки — такий самий, як на ключі.