4.1

Якщо вам коли-небудь доведеться йти нічним Криволісом у компанії лимаря, жаби-поштаря, марника, рожевої плями, дракона в людській подобі й власної дурості — не беріть із собою багато речей. Усе одно половину загубите, а другу половину доведеться кидати в якусь нечисть, щоб вона не з’їла вас першою.

Я, наприклад, мала на собі нижню сорочку, два черевики, які вже виглядали так, ніби пережили ярмаркову бійку, мітку на руці, Плямку на носку і торбу з Ягиними запасами, яку ніс Іван. Від цього мені чомусь ставало трохи легше. Коли в тебе є хліб, сир і людина, яка одним плечем може затулити двері, світ не виглядає зовсім безнадійним.

Мітка на зап’ясті тягнула мене вперед. Не ніжно. Не так, як матінка бере за руку, коли хоче відвести від гарячої печі. Вона смикала, ніби дуже поспішала, а я була поганою мотузкою, яку ніяк не могли прив’язати як слід.

— Вона точно веде до Ключа? — спитала я, переступаючи через корінь, схожий на руку старої баби. — Бо в мене відчуття, що вона веде мене туди, де я знову пошкоджу сорочку, а вона в мене, замітьте, одна лишилась.

— До останнього живого сліду Ключа, — сказав Горинич.

Він ішов позаду, у плащі, але без каптура. Видно, після розмови з Ягою вже не мав сили ховатися. Золоті лусочки біля його коміра час від часу спалахували, коли він нервував. А нервував він часто.

— Це дуже гарно сказано, — відповіла я. — А простими словами?

— Ми йдемо за слідом. Якщо його не перебили, він доведе до того, хто тримав Ключ останнім.

— А якщо перебили?

— Тоді мітка почне шукати обхід.

— Це як я, коли матінка просить мене занести воду?

Іван кашлянув.

— Соломіє.

— Що? Я ж не кажу, що не заношу. Я просто іноді шукаю коротшу дорогу.

— Через дах сараю? — спитав Іван.

— То був один раз.

— Ти впала в діжку з капустою.

— Зате вода не розлилася.

Плямка на моєму черевику чвакнула так, ніби теж вважала це важливим досягненням.

— Вона погоджується, — сказала я.

— Вона липне до твоєї ноги, — буркнув марник. — Їй байдуже, що ти кажеш.

Марник ішов трохи збоку й постійно озирався. У темряві його очі блищали, а тінь то витягувалася за ним надто довго, то раптом коротшала, ніби теж боялася відставати. Я вже помітила: коли марник каже, що все добре, треба одразу хапатися за щось міцне. А коли мовчить — краще взагалі не дихати голосно.

— Ти чого весь час назад дивишся? — спитала я.

— Бо позаду ліс.

— Попереду теж.

— Попереду я його ще не бачив.

— Дуже мудро.

— Я не мудрий. Я обережний.

— Це марницьке слово для “боюся”? — спитав Омелян.

Марник глянув на жабу так, ніби серйозно розглядав, чи не перетворити його капелюх на гриб.

— А це жаб’яче слово для “говорю зайве”?

— Я службова особа, — обурився Омелян.

— То службово помовчи, — сказав Іван.

Омелян відкрив рота, але нічого не сказав. Потім обережно поправив червоний капелюх і прошепотів мені:

— Він завжди такий?

— Коли хвилюється — ще гірший.

— Я не хвилююсь, — озвався Іван.

— Бачиш? — сказала я жабі. — Це означає, що хвилюється.

Мітка смикнула мене вліво так різко, що я мало не врізалася носом у стовбур. Дерево було велике, чорне й мало на корі щось схоже на зашитий рот.

— Ой, — сказала я.

— Не ойкай, — різко сказав Горинич. — Не торкайся його.

— Я й не хотіла. Воно саме стало переді мною.

— У Криволісі дерева не стають, — сказав марник. — Вони запам’ятовують, куди ти став.

— Мені тепер що, вибачитися перед усіма деревами?

— Не завадить, — сказав Іван.

Я подивилась на нього.

— Ти зараз на чиєму боці?

— На тому, де тебе не з’їдять.

— Дуже романтично.

Іван почервонів так швидко, що я аж зупинилась.

— Я не…

— Я жартую, — сказала я. — Не дивись так. Я знаю, ти до матінки залицяєшся, а не до мене.

— Соломіє.

— Що? Це вже не таємниця. Навіть Дунька, мабуть, знає.

Плямка чвакнула.

— От бачиш. І Дунька знає.

Горинич тихо кашлянув у кулак. Марник спіткнувся об корінь, бо, видно, сміявся всередині. Омелян дуже старанно дивився на свій капелюх, але в нього плечі ходили ходором.

Іван тільки зітхнув.

— Нам треба йти.

— Треба, — погодилась я. — Але я все одно скажу матінці, що ти мене в лісі оберігав. Подивимось, як вона на це подивиться.

— Не треба.

— Я ще не вирішила.

Мітка знову потягнула вперед. Цього разу стежка вивела нас на вузьку смугу землі між двома рядами дерев. Вона була суха, рівна й надто чиста. Навіть листя на ній не лежало. Після Криволісу, де все було мокре, криве, колюче й підозріле, така дорога виглядала приблизно як тітка Параска в неділю: наче дуже старається бути пристойною, але ти все одно чекаєш, коли вона почне розповідати, хто з ким спить.

— Не подобається мені це, — сказав Іван.

— Мені теж, — сказав Горинич.

— А мені подобається, — сказав Омелян. — Тут сухо.

— Омеляне, — сказала я. — Якщо стежка в лісі раптом стала рівна, суха й приємна, то це не стежка. Це пастка, яка пройшла курси гостинності.

— Ти звідки знаєш?

— Бо Яга так казала.

— Яга казала не йти зручною стежкою, — нагадав Іван.

— А я не сказала, що підемо.

Я зробила крок.

Мітка на руці вдарила болем так, що я аж присіла.

— Ай!

— Соломіє! — Іван схопив мене за лікоть.

Золота лінія на зап’ясті стала синьою. Не вся. Тільки кінчик, наче хтось умочив її в чорнило.

— Це погано? — спитала я.

Горинич присів поруч. Його очі потемніли.

— Дуже.

— Тоді чому ти говориш таким спокійним голосом?

— Бо якщо я скажу, як думаю, ти почнеш кричати.

— Я й так зараз почну.

Марник підповз ближче, але не настільки, щоб синя мітка могла раптом вкусити його за ніс.