3.2

З кульки вискочила крихітна іскра.

Вона впала мені на зап’ястя.

Я заверещала.

Не тому, що було нестерпно. Бо було підло. Спочатку гаряче, потім холодно, потім наче хтось узяв мою руку за кістку й потягнув у різні боки, щоб перевірити, чи вона справді моя.

— Ай! Ти казав трохи!

— Для дракона це трохи, — сказав Горинич.

— Я не дракон!

— Я помітив.

Мітка засвітилась. Не просто золотом. У ній пробігла тонка зелена жилка, потім синя, потім знову золота. Вона скрутилася в маленький знак, схожий на стежку, яка втомилась бути рівною і вирішила піти кудись боком.

Плямка під столом чвакнула й підповзла ближче. Марник прикрив очі лапою. Жаба затиснула рот обома долонями, хоча я б на її місці теж кричала.

Потім мітка смикнулася.

Моя рука сама піднялася.

І показала на двері.

— О, — сказала я. — Тепер я ще й покажчик.

— Куди вона веде? — спитав Іван.

Я повернула руку вліво. Мітка неприємно смикнула мене назад до дверей.

— У ліс.

— Звісно, у ліс, — сказав кіт. — Де ж іще починати справи, які закінчуються погано.

— Ти дуже допомагаєш, — сказала я.

— Я не помічник. Я спостерігач.

— Це звичайне котяче слово для “нічого не роблю”, — прошепотіла я до Івана.

— Я почув, — сказав кіт.

— Добре, що слух у тебе ще не зіпсувався від лежання.

Яга взяла зі стіни торбу й почала складати туди хліб, сир, сушені яблука, пляшечку настою і маленьке дзеркальце.

— Яго, — сказав Іван, — ви їх відправляєте?

— Я відправляю? — вона глянула на нього. — Я тільки збираю те, що вони забудуть. Відправляє їх мітка, дракон і Соломіїна нездатність сидіти там, де безпечно.

— Я теж піду, — сказав Іван.

— Ні, — сказала я автоматично. — Тобі треба повернутися до матінки. Вона й так, мабуть, уже знає, що я десь роблю щось погане.

— Саме тому я піду, — сказав Іван. — Бо якщо ти зникнеш ще на день, Маруся зробить із мене ремінь. І не тому, що я лимар.

— Іване, я не дитина, те що ти до матінки залицяєшся, не значить, що можна мною командувати.

Іван почервонів, але все одна вперто заговорив:

— Ти сьогодні вислизнула з сорочки, побігла на стежового кнура й відкрила портал рожевою коростою.

— Плямкою, — образилась Плямка.

Тобто, звісно, вона не сказала. Просто чвакнула дуже виразно.

— Я просто кажу, — продовжив Іван, — що без мене ти підеш у ліс із жабою, марником і драконовим весіллям на голові.

— Я не весілля, — сказав Горинич.

— Але воно в тебе на голові, — сказала Яга.

Марник підняв лапу.

— Я теж можу не йти.

Усі подивилися на нього.

— Я питаю для порядку, — швидко додав він. — Бо в мене, може, є важливі справи.

— Які? — спитала я.

Марник подумав.

— Бути живим.

— Це гарна справа, — сказала Яга. — Але ти вже бачив слід у мисці. Той, хто носить чоловічу тінь, знає, що ти втік від нього. Тепер у Старому Криволісі тебе довго не сховаєш.

Марник сів.

— Я ненавиджу, коли старі жінки мають рацію.

— Звикай, — сказала Яга. — Це моя основна магія.

Жаба нарешті перестала вдавати сушений кабачок. Вона витягнулась, поправила капелюх, потім кашлянула так поважно, що всі мимоволі глянули на неї.

— Як службовий посланець Ярмарку Семисвіття, я зобов’язаний супроводжувати носія стежової мітки.

— Носія чого? — спитала я.

— Носія стежової мітки.

— Мене звати Соломія.

— Я знаю.

— Тоді чому ти говориш так, ніби я бочка з квасом?

— Бо так записано в правилах.

— А як записано, що тебе звати? — спитала я.

Жаба замовкла.

— О, — сказала я. — От ми й дійшли до важливого.

— Моє ім’я не має стосунку до Ключа.

— А моє має? Я теж не планувала, але в мене вже рука світиться. Кажи.

Жаба глянула на Ягу. На Івана. На Горинича. На кота.

Кіт мовчав, але так виразно, що жаба зітхнула.

— Омелян Кваченко, — сказав він.

Я моргнула.

— Що?

— Омелян. Кваченко. Молодший стежовий посланець третьої поштової дільниці при Ярмарку Семисвіття.

— Омелян Кваченко? — повторила я.

— Так.

— Це справжнє ім’я?

— Ти думаєш, я собі його сам придумав?

— Я думаю, твої батьки мали гарне почуття гумору.

— У жаб погано з почуттям гумору? — обурився він.

— У жаб чудове почуття гумору. Ти ходиш у червоному капелюсі й називаєшся Омеляном Кваченком. Це вже готова пригода.

Омелян надувся.

— У мене поважне ім’я.

— Так. Омельчику.

— Не називай мене так.

— Добре, Омелянчику.

— Ще гірше.

Кіт тихо пирхнув. Яга усміхнулась у хустку. Навіть Іван, здається, трохи посміхнувся, хоча одразу зробив вигляд, що просто кашляє.

— Я йду, — сказав Омелян. — Не через те, що ти знущаєшся. А через обов’язок.

— Звісно, — сказала я. — Мені дуже спокійніше, коли поруч службова особа, яка боїться власного імені.

— Я не боюся.

— Тоді скажи ще раз.

— Ні.

Яга зав’язала торбу й подала її Іванові. Він перекинув її через плече так легко, ніби там були не запаси, а жменька насіння.

— Горинич іде з вами? — спитав він.

— До першого вузла стежки, — сказав Горинич.

— А далі? — я підняла брови.

— Далі мітка має вести тебе.

— Зручно. Ти активуєш мені руку, пояснюєш, що світ може розвалитися, а потім кажеш: “Я до першого вузла”.

— У мене весілля.

— А в мене матінка.

— Це, можливо, страшніше, — сказав він після короткої паузи.

— Дякую. Нарешті хтось зрозумів.

Яга підняла палець.

— А тепер слухайте всі. В Криволісі не відповідайте на голоси, які кличуть вас із темряви. Не беріть ягід, що світяться. Не торкайтеся пеньків, якщо в них є зуби. Якщо побачите на стежці чужі чоботи без людини — обходьте. Якщо почуєте сміх із коріння — не смійтеся у відповідь. І найголовніше: якщо Соломія скаже “я знаю, що роблю”, одразу тримайте її за комір.