3.1

За дверима хтось ще раз провів нігтями по дереву.

Скре-е-е-б.

Плямка під столом стиснулася в рожеву грудку й прилипла мені до литки. Марник миттю заліз під лаву, хоча до того клявся, що там пилюка, павуки й відсутність нормальної вентиляції. Жаба застигла в наперстку, тримаючи обома лапками свій червоний капелюх, а Іван зробив крок переді мною так швидко, що його плечі закрили мені пів хати.

— Яго, — повторив голос за дверима. М’який, чемний, такий, яким люди зазвичай просять передати сіль. — Віддай дівчину.

Яга не поспішала відповідати. Вона підсунула костур ближче, поправила хустку на голові й глянула на двері так, ніби ті зараз мали попросити вибачення за власне існування.

— А ти хто такий, щоб мені під дверима наказувати? — спитала вона.

— Той, кому вона потрібна.

— Мені теж багато чого потрібно, — сказала Яга. — Новий самовар, нормальна погода на городі й щоб кіт перестав ховати мої ложки. Але я ж не ходжу під чужими хатами й не дряпаю поріг.

Кіт на печі повільно розплющив одне око.

— Я не ховаю ложки. Я їх відкладаю.

— Мелентію, не плутайся під ногами.

— Я лежу. Це принципово інша діяльність.

За дверима тихо усміхнулися. Я не бачила, але чула. Ненавиджу, коли люди так усміхаються. У них одразу в голосі з’являється щось гладеньке, як жаба після дощу, і так само хочеться відсунутись подалі.

— Пані Яго, — сказала я тихо, — може, ми не будемо відкривати?

— Може, й не будемо, — сказала Яга.

— А він тоді піде?

— Ні.

— А якщо не піде?

— Тоді буде стояти.

— А якщо в нього є щось гостре?

— У мене теж є.

Яга підняла кочергу. Кочерга була стара, чорна й така переконлива, що я б на місці будь-кого за дверима вже вибачилась і пішла шукати іншу хату.

Іван нахилився до мене.

— Якщо двері відчиняться, ти не біжиш.

— А куди я побіжу? Там же він.

— Саме тому не біжиш.

— Іване, я дуже ціную твою віру в мене, але ти ж бачиш, що вона трохи запізнилась.

— Солю.

— Мовчу.

Я, звісно, не мовчала. Просто говорила тихіше.

Яга торкнулася пальцем засуву. Той сам собою відскочив, але двері не розчинились навстіж. Вони прочинились на щілину завширшки з долоню, і в ту щілину одразу потягнуло димом, мокрим камінням і лавандою. Не такою лавандою, яку матінка сушила біля печі й клала в скриню до білизни. Та пахла сонцем і чистими простирадлами. А ця була суха, холодна і така, ніби її збирали вночі на кладовищі під дощем.

— Знову лаванда, — пробурмотів кіт.

— Я чую, — сказала Яга.

— Ти ж казала, що вона стара й кладовищна, — шепнула я до жаби.

Жаба не відповіла. Вона тільки закрила очі.

— Ану відкрий, — сказала я.

— Я молюся.

— Ти жаба.

— Жаби теж мають внутрішній світ.

— Тоді хай твій внутрішній світ зараз не вмирає від страху.

Двері відчинились ширше.

На ґанку стояв чоловік у чорному плащі. Той самий, якого Яга показала нам у мисці. Високий, худий, із каптуром, натягнутим так низько, що видно було тільки підборіддя. На руках — чорні рукавички. Під плащем нічого не ворушилось, не капало й не диміло, але мені все одно здалося, що він займає забагато місця для однієї людини.

Іван напружився.

— Пахне не так, — сказав він.

— Я теж помітила, — відповіла Яга.

Чоловік підняв голову.

— Я прийшов не до вас, Яго.

— А шкода. Може, я б тобі дверима по носі дала й пішла спати.

— Мені потрібна Соломія з Вербового Кута.

У мене в животі так неприємно перевернулося, ніби я з’їла холодний борщ без хліба.

— А я вам не потрібна, — сказала я з-за Іванового плеча. — У мене вже є матінка, яка мною незадоволена. Другого такого охочого я не потягну.

Чоловік повернув голову на мій голос.

— Соломіє, — сказав він. — Ти торкнулася живої стежки. Ти відкрила прохід. Ти можеш знайти Ключ.

— Можу? — я подивилася на Ягу. — Чому я ніколи не дізнаюся про свої таланти до того, як вони починають мене вбивати?

— Бо ти їх постійно ховаєш під дурницями, — сказала Яга.

— Дякую. Підтримали.

Чоловік зробив крок на поріг.

Хата одразу сіпнулася всіма курячими лапами так, що з полиці впала банка з сушеними мухоморами. Кіт зашипів. Плямка відлипла від моєї ноги й поповзла до дверей, роздуваючись на ходу.

— Не смій, — сказала Яга.

Чоловік зупинився.

— Я не ворог вам.

— Усі вороги це кажуть, — сказала я. — Нормальні люди взагалі не мають потреби пояснювати, що вони не вороги. Вони приходять, приносять пиріжки або щось корисне, а не стоять у плащі посеред ночі.

— Я приніс пояснення.

— Пиріжки були б кращі, — зауважив кіт.

Чоловік зітхнув. І в цьому зітханні я почула щось дивне: не образу, не злість, а страшенну втому. Наче він не спав не одну ніч, а щонайменше три весілля поспіль.

— Можна зайти? — спитав він.

Яга придивилась до нього. Потім узяла зі столу миску з чорною водою, плеснула йому під ноги, і вода розлилася по порогу тонкою блискучою калюжею.

— Переступай.

Чоловік переступив.

Калюжа засичала. Від його чобіт пішов дим, а по плащу пробігли золоті іскри. Хата скрипнула так, ніби давно чекала саме цього й тепер страшенно не задоволена, що мала рацію.

Чоловік різко підняв руку.

— Яго, не треба!

— Треба, — сказала вона. — Я хочу знати, кого ти привів до мене під двері.

Золоті іскри побігли швидше. Плащ на чоловікові сіпнувся, роздувся на плечах, наче під ним раптом прокинувся великий птах. Потім чорна тканина вдарилася об стіни вогняним вітром. Я закрила обличчя руками. Іван схопив мене за комір, мабуть, уже на всяк випадок, щоб я не вирішила рятувати вогонь.

Коли я розплющила очі, посеред хати стояв той самий чоловік — тільки без плаща.

Високий. Чорнявий. У темній сорочці, на якій по коміру тягнулася тонка золота вишивка, схожа на луску. Обличчя в нього було таке, що в селі наші дівчата, мабуть, почали б поправляти коси, а тітка Параска вже придумала б, де в нього батьки, скільки землі і чому він досі не одружений.