2.2

Марник прочистив горло.

— Баби Яги.

Мені здалось, що десь у лісі одразу стало тихіше. Навіть кнур позаду перестав хрюкати.

— Тієї самої? — спитала я.

— Залежить, яку саме ти маєш на увазі, — сказав марник. — У Вирії бабів яг багато. Є болотяні, є степові, є ті, що лікують бородавки, є ті, що самі їх наводять. Але ця…

— Що ця?

— Ця стара.

— Дуже змістовно.

Жаба прошепотіла:

— Це Яга з Криволісу. Вона бере плату не монетами.

— А чим?

— Тим, що вважає зайвим.

Я подивилась на Івана.

— У мене, наприклад, зайвих клопотів багато. Може, вона забере?

— Боюсь, вона почне з твого язика, — сказав Іван.

— Тоді домовлятимешся ти, великий мовчуне.

За парканом щось дзенькнуло. Двері хати рипнули й відчинились самі.

На порозі нікого не було.

Зате зсередини долинув голос:

— Стоїте, тупцяєте, землю мені мнете. А заходити хто буде? Чи ви думаєте, я вам тут короваєм вийду, рушники розстелю й ще спитаю, чи не змерзли, біднесенькі?

Голос був старий, сухий і такий гострий, що ним можна було б чистити рибу.

Жаба зісковзнула з мого плеча й заховалась за моєю косою.

— Шановна бабусю, — почав Іван.

— О, — сказала я тихо. — Він сказав “бабусю”.

— Мовчи, — прошепотів Іван.

— Я ж нічого.

Із хати почувся сміх. Не злий. Але такий, від якого в мене по спині пробігли мурахи, а Плямка на черевику злегка затремтіла.

— Бабусю, значить? — голос став ближчим. — Гарний мужлан. Великий. Невихований, але великий. А ти, мала, чого ховаєшся за ним, якщо все одно язик поперед тебе в хату зайшов?

Я визирнула з-за Івана.

— Я не ховаюсь. Я стратегічно стою.

— Стратегічно, кажеш? — двері відчинились ширше. — Ну заходь, стратегине. Подивлюсь, що за халепа цього разу сама до мене прибігла.

— Ми не прибігли, — сказала я. — Нас затягнуло.

— Усіх так. Ніхто ж до Яги своїми ногами не йде. Усі або загубились, або їх затягнуло, або вони “просто подивитись”.

Іван тихо пробурмотів:

— Оце про тебе.

Я штовхнула його ліктем, але влучила в ремінь і тільки забила собі руку.

Кнур позаду раптом зарохкав. Хата на курячих ногах повернулась до нього. Дуже повільно. Кнур завмер.

— А це що за лисий шмат болота на копитах? — спитала Яга зсередини.

— Стежовий кнур, — сказала жаба так тихо, що її майже не було чути.

— Бачу, що не горобець. Чого привели?

— Він сам, — швидко сказала я.

— Усі вони самі. А шкоду потім мені латати.

З хати вийшла Баба Яга.

Я, якщо чесно, чекала на згорблену бабу з гачкуватим носом, страшними зубами й виглядом, ніби вона щойно з’їла трьох мандрівників і тепер думає, чи не закусити четвертим.

Вона справді була стара. І ніс у неї був гачкуватий. І зуби — такі, що ними можна було б перекусити горіх разом зі шкаралупою й думкою про майбутнє.

Але страшною вона була не через це.

Страшною вона була тому, що дивилась так, ніби бачила всі твої дурниці наперед і вже втомилась чекати, коли ти до них добіжиш.

На ній була темна спідниця, фартух із кишенями, з яких стирчали ложки, ножиці, сухі трави, маленька мітла, дві курячі лапки й одна річ, дуже схожа на чийсь хвіст. Сиве волосся було зібране під хусткою, але кілька пасм вибивались і ворушились самі по собі, як дуже нервові вужі.

Яга сперлась на костур, на верхівці якого сидів черепок із синім вогником усередині.

— Ну? — сказала вона. — Хто перший пояснюватиме, чого моя хата сьогодні стала пристанищем для мокрої жаби, вовкуватого чолов’яги, липкої плями, марника-дрібнокрада, малої біди в спідниці і дорогижера з грибом на боці?

Марник обурено підняв лапу.

— Я не дрібнокрад. Я майстер непомітного тимчасового привласнення.

Яга стукнула костуром.

Марник сховався за Івана.

— Мовчу.

Іван кивнув на мене.

— Вона пояснить.

— Чого це я?

— Бо це ти бігла на кнура.

— Для порятунку стежки.

— І відкрила портал.

— Випадково.

— І затягнула всіх.

— Не всіх. Дунька лишилась.

— Соломіє.

— Добре, добре.

Я вийшла вперед. Плямка відліпилась від черевика й поповзла за мною, як відданий, але дуже неприємний песик.

— Значить так, пані Яго, — почала я. — Ми собі нікого не чіпали.

Жаба кахикнула.

— Майже нікого, — виправилась я. — Потім знайшли марника, який бачив підозрілого чоловіка в темному плащі, що пішов малою стежкою. А тоді виліз цей кнур і почав жерти дорогу до нашого села. Я, як відповідальна мешканка Вербового Кута, вирішила втрутитися.

— Розуму не стало, то втрутилась? — спитала Яга.

— Розум був зайнятий іншими справами.

— Якими?

— Рятував ноги.

Яга гмикнула.

— Далі.

— Я приліпила до стежки Плямку.

— Це хто?

Я показала вниз.

Плямка підняла край і чвакнула.

Яга нахилилась, примружилась і раптом пирснула.

— Оце так. Коров’яче зілля на молочну щедрість?

Я завмерла.

— Ви звідки знаєте?

— Бо тільки початківці плутають місячну м’яту з городньою і думають, що роса з відра теж рахується.

Іван повільно повернув до мене голову.

— Ти що зробила?

— Не зараз.

— Соломіє.

— Я ж кажу, не зараз. Нас тут Баба Яга оцінює.

— Я вже оцінила, — сказала Яга. — Невиправна.

— Дякую?

— Це не похвала.

— Але й не прокляття.

— Поки що.

Жаба обережно підстрибнула вперед.

— Шановна Яго з Криволісу, нам треба повернутися на стежку. Ключ від Стежок зник, а цей кнур може доїсти дорогу до Вербового Кута.

Яга подивилась на жабу.

— Поштові жаби тепер теж рятівниками стали?

— Ні. Я лише посланець.

— Видно. Стоїш так, ніби вже написала прощального листа.

Жаба опустила очі.