2.1

Я завжди вважала, що якщо пригода вже почалась, то краще триматися біля когось великого, розумного і бажано озброєного.

У нашому випадку великим був Іван, розумною мала бути жаба, а озброєною, як виявилось, була тільки Плямка, і то власною липкістю.

Стежовий кнур стояв посеред проходу й дихав так, ніби в нього в грудях сиділа стара кузня, яка вже третій день топиться мокрими дровами. З його рила звисали корінці, у шерсті росла трава, а на лівому боці красувався цілий гриб. Не маленький такий грибочок, щоб для краси, а пристойний підберезник, який можна було б зрізати на вечерю, якби не те, що гриб разом із кнуром хотів з’їсти нашу стежку.

— Він справді їсть дороги? — прошепотіла я.

— Так, — сказала жаба і притиснула капелюха до грудей. — Спочатку злизує напрямок, потім виїдає середину, а потім усі ходять по колу і думають, що в них погана пам’ять.

— А зупинити його можна?

— Звісно.

— О, прекрасно.

— Треба бути стежовим майстром третього кола, мати срібну вузду, сім вузлів із кінського волосу і дозвіл від Ради Доріг.

Я подивилась на неї.

— А якщо в нас є я, Іван, мокра жаба, брехливий марник і рожеве нещастя з коров’ячої спини?

Жаба задумалась.

— Тоді краще тікати.

Кнур нахилив голову й принюхався. Третє око в нього, яке сиділо посеред лоба, ліниво кліпнуло просто на золоту нитку стежки, що тягнулась від Груші до нашого Вербового Кута. Нитка здригнулась, тоненько засвітилась і ніби спробувала сховатися в траву.

Я її дуже розуміла.

— Він іде до села, — сказав Іван.

— Ну, може, він просто гуляє? — невпевнено сказала я.

Кнур широко роззявив пащу, і з неї висунувся язик. Не рожевий, як у нормальних порядних створінь, а сірий, плаский і довгий, як стара ганчірка після миття підлоги. Він лизнув землю перед собою.

Стежка під язиком потьмяніла.

Десь далеко, у напрямку села, гавкнув собака і одразу передумав.

— Не гуляє, — сказала я.

Іван міцніше стиснув мій комір.

— Навіть не думай.

— Я ще нічого не думала.

— У тебе лице думає.

— Моє лице має право на особисте життя.

Кнур зробив крок. Під його копитом трава зім’ялась, а золота нитка стежки засичала, як крапля води на гарячій пательні. Мені стало так неприємно, ніби хтось наступив не на дорогу, а на живий хвіст.

— Якщо він доїсть стежку до села, що буде? — спитала я.

Жаба ковтнула.

— Вербовий Кут відріже від Ярмарку. І від малої дороги. І від поштових жаб. І від усіх, хто мав прийти чи піти.

— А люди?

— Люди ходитимуть, але не туди. Захочеш до криниці — вийдеш до болота. Захочеш у поле — прийдеш до чужого горища. Захочеш до хати — три дні будеш кружляти навколо власного тину.

Я уявила матінку, яка три дні ходить навколо нашої хати з порожнім відром і шукає хвіртку.

Ні. Такої біди Вирій ще не бачив. І краще йому не починати.

— Іване, — сказала я тихо.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, що я хотіла сказати.

— Знаю. Ти хотіла сказати: “Я зараз швиденько”.

— Неправда.

— А що?

— Я хотіла сказати: “Я зараз дуже швиденько”.

Іван стиснув мій комір так, що я мало не стала ще нижчою, ніж була.

— Солю, стій.

От тут треба сказати чесно. Я поважала Івана. У нього руки були, як дві молоді колоди, а спина така широка, що за нею можна було б ховати не тільки мене, а й половину сільської ради. Але Іван мав одну велику ваду: він думав, що якщо мене міцно тримати, то я нікуди не полізу.

Дивна наївність для чоловіка, в чиїх предках бігали кентаври і вовкулаки.

Я різко пригнулась, вислизнула з сорочки, яку він тримав за комір, лишила її в його руці й рвонула вперед у самій нижній сорочці, жилетці та з відчуттям, що матінка мене вб’є раніше за кнура.

— Соломіє! — заревів Іван.

— Я зараз! — крикнула я.

— Це якраз те, чого я боявся!

Кнур повернув до мене всі три ока. Дуже неприємно, коли на тебе дивляться три ока, і всі три не мають добрих намірів. Я підхопила з землі камінець і жбурнула йому під рило.

— Гей! Мохната кадубино! Сюди дивися!

Камінець влучив не в кнура, а в гриб на його боці. Гриб ображено труснув шапкою.

Кнур зарохкав.

— О, пробачте, пане гриб, — сказала я на бігу. — Нічого особистого, у вас просто невдале місце проживання.

— Не зли його! — верещала жаба.

— Та я ласкаво!

Кнур опустив голову й пішов на мене.

Саме пішов. Не побіг. Бо коли така гора моху, копит і поганого настрою йде на тебе повільно, воно чомусь страшніше. У тебе є час усвідомити, що зараз тебе розмажуть, як варення по млинцю, тільки без млинця і без користі для господарства.

Я метнулась убік, кнур важко пройшов повз, і його язик знову потягнувся до стежки. Золота нитка під ним стала тонкою-тонкою.

— Ану не жерти! — крикнула я і стрибнула просто перед ним.

Кнур зупинився. Я теж зупинилась. Дуже хотілося розвернутись і побігти назад, але позаду стояли Іван, жаба, марник і Плямка. А ще десь за цією золотою ниткою було наше село, матінка, Дунька, Микитка за піччю і всі сусіди, які, звісно, страшенно б засмутились, якби їм довелось ходити до нужника через чужу комору.

— Слухай сюди, — сказала я кнуру. — Я розумію, апетит справа така. Сама як бачу пиріжки з маком, то можу втратити гідність. Але дороги їсти не можна. Вони громадські.

Кнур нахилив рило ближче. Від нього пахло мокрим корінням, старим листям і тим кутком погреба, куди краще не світити свічкою.

— Солю! — крикнув Іван. — Назад!

— Не заважай, я веду перемовини.

— З кнуром?

— Не перебивай дипломатію!

Кнур чхнув.

Я полетіла назад так, що тільки п’яти блиснули. Якби не Плямка, я б, мабуть, докотилася до самого села й зайшла додому через комин. Але рожеве нещастя підскочило, розтягнулось, як мокра хустка, і прилипло мені до спини. Звук був такий, ніби мене обійняла кисільна жаба.