1.2

Матінка стояла на порозі й дивилась на мене.

— Соломіє.

— Що?

— Не геройствуй.

— Я й не збиралась.

— І не вигадуй.

— Це вже складніше.

— І якщо побачиш фей, не сперечайся з ними.

Я зупинилась.

— А якщо вони почнуть перші?

— Тоді програй.

— Матусечко, ти зараз просиш неможливого.

— Я прошу тебе повернутися цілою.

Оце було нечесно. Коли матінка говорила так, у мене в грудях щось стискалось, і всі дотепи ставали маленькими й непотрібними.

Я підійшла, швидко обійняла її за талію і сховала обличчя в її фартух.

— Повернусь, — сказала я. — І, може, навіть із Ключем.

— Мені вистачить, якщо без нової корости.

— Домовились.

Ми вийшли за хвіртку. Золота стежка тонкою ниткою тягнулась по пилюці, перетинала вулицю і вела до дороги на млин.

Сусідська Меланка саме висунула голову з-за паркану.

— А куди це ти, Солю?

— Заміж, — сказала я перше, що спало на думку.

Меланка аж поперхнулась.

— За кого?

— За пригоду. Вона хоч і без хати, зате з характером.

Іван пирхнув. Жаба сказала, що посланцям не личить сміятися, але сама тихенько кумкнула.

Ми пішли.

Вербовий Кут проводжав нас звичними запахами: димом із печей, свіжим гноєм, сушеними яблуками, мокрою землею і тіткою Параскою, яка лаялась на курей так, ніби ті були не кури, а дрібні злочинці.

— Соломіє! — гукнула вона з городу. — Якщо це твоя корова рожеве на моїй капусті залишила, я тобі ноги повисмикую!

— То не корова, то естетика! — крикнула я.

— Я тобі зараз дам естетику сапою!

— Іди швидше, — сказав Іван. — Поки естетика не наздогнала.

Золота стежка вела нас повз криницю, де завжди сидів домовик Микитка, коли хотів зробити вигляд, що він не підслуховує. Цього разу він сидів на цямрині, звісивши ноги, і чистив крихітну люльку.

— О, — сказав він, побачивши мене. — Нарешті.

— Що значить “нарешті”?

— Я зранку чекаю, коли ти підеш із села.

— Мені приємно від твоєї підтримки.

— Це не підтримка. Це бажання спокою.

Микитка був наш домовик, хоча більше поводився як старий дід, якому всі заважають жити. Він мав зріст із піввідра, сіру борідку, картату жилетку і такий погляд, що ним можна було зупиняти молоко на плиті.

— Ти щось знаєш про Ключ? — спитала жаба.

Микитка скривився.

— Я знаю, що вночі хтось пройшов малою стежкою. Легкий, швидкий, смердючий.

— Фея? — спитала я.

— Фея пахне пилком і чужими таємницями. Це пахло мокрим пір’ям і підгорілим цукром.

— Мокрим пір’ям? — Іван насупився.

— Не подобається мені це.

— А кому взагалі подобається мокре пір’я? — сказала я.

Жаба спохмурніла.

— Це може бути марник.

— Хто?

— Марник. Дрібна істота з Північних Туманів. Краде дороги, плутає сліди, любить солодке, блискуче і чужі плани.

— Звучить як мій двоюрідний брат Степан, тільки з туманів.

Микитка стукнув люлькою по цямрині.

— Якщо це марник, то біля Груші ви знайдете не Ключ, а першу брехню.

— Дуже дякую, аж легше стало, — сказала я.

— Я не для легше, я для правди.

Плямка, яка їхала в мене на плечі як дуже дивний шарф, підняла край і помахала Микитці.

Домовик примружився.

— Це що?

— Плямка.

— Це я бачу, що плямка. Чому вона жива?

— Бо в мене талант.

— У тебе не талант, у тебе дірка між розумом і руками.

— Всі сьогодні такі люб’язні.

Микитка зістрибнув із криниці й кинув мені маленький вузлик.

— На.

— Що це?

— Сіль.

— Навіщо?

— Якщо фея запропонує угоду, насип між вами. Якщо марник почне брехати, кинь йому під ноги. Якщо зголоднієш, не їж, бо то не для їжі.

— А якщо я випадково з’їм?

— Тоді в тебе буде дуже захищений живіт.

Я сховала вузлик.