1.1

— Соломія! — крик моєї матінки було чутно аж за дві хати від дому. — Рознасеру я твоїй матері велику копицю! Ти що з коровою зробила, дуринда!

Сусідські діти, які саме перебігали вулицю, поставали як вкопані і з цікавістю почали на мене дивитися.

— Якщо стояти з відкритим ротом, то залетить зубна фея, забере всі молочні зуби і нічого за це вам не дасть, а зробить із зубів собі намисто, а ви будете все життя беззубими, бо нові не виростуть, — сказала я малявкам, щоб не витріщались.

Одне мале заплакало, інші засміялися, але все-таки побігли далі по своїх справах.

Я пришвидшила крок у напрямку рідної хати, щоб не драконити матінку сильніше, бо, як відомо у всьому нашому селі, пані Маруся у своїй злості куди небезпечніша за драконів, особливо коли щось стосується її господарства.

— Соля! — матінка знову крикнула, але цього разу ніби трохи спокійніше.

Я саме добігала до хвіртки, то встигла побачити, як вона знімає тонку плівку рожевого кольору зі спини нашої корови Дуньки.

Цю рожеву плівку сьогодні видало моє нове зілля, яке я пробувала готувати для корови, щоб вона давала більше молока, але, як часто останнім часом буває, щось знову пішло не так — і корова, замість більшої кількості молока, покрилась рожевою коростою. На щастя, дія зілля закінчувалась, і матінка вже чистила корову.

— Матусечко-любусечко, моя ніжна лебідонько, моя квіточко, моя пташечко, я не спеціально, — я приклала руки до грудей і зробила телячі оченятка.

— Не підлизуйся. Та якби ж ти це спеціально робила, можна було б з цим щось вдіяти, а так кожного разу треба боятися, що в тебе стрільне в сраці наступного разу, — зітхнула матінка.

— Ну чого ж одразу в сраці, мені ідеї в голову приходять, — обурилась я.

— Ох, Соля, Соля, в твоїй голові такий гармидер останнім часом, що вже й не знаю, куди тим ідеям краще приходити. Чисти Дуньку від своїх експериментів, а я піду до Івана за сумкою. Він мені сьогодні мався її дошити.

Іван — це наш сільський лимар. У нього в предках пробігали кентаври і вовкулаки, тому він був величезний і волохатий, але як ніхто вмів робити сумки, ремені й пояси. А матінка була дуже вибаглива до таких речей, тож Івана поважала і зверталась тільки до нього, коли треба було щось пошити.

Я лишилась на подвір’ї сама з Дунькою, рожевою коростою і відчуттям, що життя знову несправедливе саме до мене.

Дунька стояла посеред двору, жувала сіно і дивилась на мене так, ніби це я покрилась рожевою гидотою, а не вона.

— Не дивись на мене так, — сказала я їй і взяла дерев’яне відро. — Між іншим, я хотіла як краще.

Дунька голосно фиркнула.

— От тільки не треба цього тону. Ти взагалі корова. Твоя думка в цій справі важлива, але не остаточна.

Я підійшла ближче і потягнула край рожевої плівки зі спини. Вона відліпилась із таким противним звуком, ніби хтось наступив на мокрий гриб.

— Фу, — сказала я.

Дунька знову фиркнула, цього разу мені просто в обличчя.

— Дуже дякую. Тепер я ще й пахну коров’ячою образою.

Зілля, якщо чесно, мало вийти дуже пристойне. У книжці тітки Оришки було написано: “Для збільшення молочної щедрості худоби взяти три листки місячної м’яти, пів жмені макового пилу, краплю роси з лівого боку світанку і перемішати за годинниковою стрілкою”.

Я все так і зробила.

Майже.

Бо місячної м’яти в нас не було, зате була звичайна м’ята біля криниці. Макового пилу я не знайшла, але в коморі стояла макуха, а це, як на мене, дуже близько. З росою теж вийшла складність, бо хто його знає, де в світанку лівий бік. Тому я просто набрала води з відра, яке стояло на дворі з ночі.

Але ж головне — намір.

Матінка чомусь наміри цінувала менше, ніж чисту корову.

Я вже майже зняла плівку з Дуньчиного боку, коли за парканом щось зашурхотіло.

— Соломіє, — прошепотів хтось тоненько.

Я завмерла.

У нашому селі, коли хтось шепоче твоє ім’я з-за паркану, варіантів небагато. Або це сусідська Меланка знову хоче дізнатися, чи правда, що я підпалила Пилипкові штани. Або це Пилипко прийшов мститися за штани. Або це щось із лісу, і тоді треба спочатку спитати, чи воно їсть людей, а вже потім вирішувати, чи бігти.

— Хто там? — спитала я.

— Не кричи.

— Я ще й не починала.

З-за паркану висунулась маленька зелена голова в червоному капелюсі. Голова мала великі жовті очі, широкий рот і вигляд істоти, яка давно шкодує про свою роботу.

— Ти Соломія? — спитала жаба.

— Дивлячись хто питає.

— Посланець із Ярмарку Семисвіття.

Я подивилась на жабу. Потім на Дуньку. Потім знову на жабу.

— А чого посланець такий мокрий?

Жаба кліпнула.

— Бо я жаба.