МОРОК

Дід Панас почав бурмотіти щось, після чого перед дідуганом з’явилися чотири колони, що намагалися обмежити його рух, а два інквізитори схопили діда-привида золотими ланцюгами й почали читати молитви, щоб пригнітити його силу.

Що ж це за дід такий? Солоха ще маленькою бачила його портрет на велетенському родинному дереві в одному з маєтків її бабусі. Бабуся розповідала, що точно не відомо, хто є засновником їхнього роду, та вони припускають, що одним із засновників може бути хтось із самого низу, з коріння. Хто точно — неясно, адже точний родовід вони почали вести лише від середини стовбура. Портрет цього старого був розташований практично в самому низу, нижче нього лише чотири портрети. А бабуся ж стверджувала, що він збожеволів, тому його душу розділили й надійно запечатали, потурбувавшись про те, щоб він точно не відродився, адже там, де його нога ступає на землю, починаються війни та розбрат. Звали ж діда Вогнедар, і у чаклунських колах його кликали «Морок», а легенди про нього ходили й досі, інколи ним навіть дітей лякали. Та воно й не дивно: навіть у такій формі, лише з крихтою своєї сили, він таке виробляє.

— Чого ти повернувся, Мороку? — запитала стара відьма.

— Я повернувся? Та я нікуди й не ходив, на мить очі прикрив, а тут он правнучки покликали, — насмішкувато відповів дід, чинячи опір бар’єру Панаса та ланцюгам і молитвам інквізиції.

— Правнучки? — здивувалася Солоха.

— Ну, може, трішки дальші родичі, та це не має значення, оскільки мені лінь розбиратися у всьому цьому, — зареготав дід, і в той же момент бар’єр Панаса зруйнувався, а ланцюги інквізиторів перетворилися на порох і розвіялися за вітром. А сам дід уже стояв біля Анни, допомагаючи їй підвестися. Він з легкістю розвіяв заклинання Солохи й почав заліковувати рани дівчини.

— Та хто ти, в біса, такий? — запитала Анна, на що дід лише розсміявся.

— А я розкажу тобі, хто я. От тільки комусь це не сподобається, — кинувши косий погляд на стару відьму, сказав дід, а та аж подих затамувала та нічого робити не наважилася.

Дід не чекав ствердження, тому почав:

— Після мого запечатання стільки поколінь уже народилося й померло. От зараз ми бачимо двох представниць від чаклунів та інквізиції. Ви скажіть мені, дівчатка: чому ви воюєте? Знаєте причину?

— Хе-хе, не повіриш, діду, та я щойно те саме питала! — кинула Солоха, вдаючи безтурботність, однак у цей момент вона повністю загострила всі свої чуття й була готова в цю ж секунду атакувати чи оборонятися.

— Як розумію, серед молодого покоління чаклунів однозначної відповіді не знають, однак готові воювати, — сказав дід і голосно розсміявся. — Це одночасно і прекрасно, і лякає. Ну, а ти що скажеш, шановна? — запитав дід Анну.

— Наш священний обов’язок — захищати простих людей від відьомських злодіянь. Чаклуни підступні й небезпечні, вони маніпулюють людьми, втягуючи їх у свої ритуали; для них люди — просто інструмент. А наша місія — із божою допомогою звільнити світ від нечисті, — відповіла Анна, також готова в будь-який момент атакувати.

— Хе-хе, звучить красиво…

— Вони просто не витримують конкуренції й самі хочуть панувати світом, тому просто усувають конкурентів! Отак це називається! — вигукнув якийсь чаклун, та Морок лише косо зиркнув на нього, після чого той впав на коліна.

— Не пам’ятаю, щоб звертався до тебе! — грізно мовив дід, після чого його інтонація змінилася на люблячу та ласкаву. — А що, якщо я скажу вам, що справжня причина війни між колишніми родичами — дідове барахло? Чи повірите ви, що хтось не поділив стару дідову сорочку чи кілька книг, тому затіяв війну, яка триває вже тисячі років? — запитав дід у Солохи та Анни.

— Навіть не знаю, що відповісти, однак можу погодитися, що чимось інквізиція та чаклуни схожі. Можна навіть сказати, що інквізиція — це ті ж самі чаклуни, лише з іншими заклинаннями та конкретною ціллю, — відповіла Солоха, на що Анна взагалі не знала, що відповісти. Адже якщо задуматися, то різниця лише в назві богів, окремих властивостях заклинань та в цілому підході: у чаклунів — заклинання, а в інквізиції — молитви, що по факту є точно таким же заклинанням із певною метою.

— Я вам більше скажу, онучки! Погляньте у дзеркало, — щойно дід сказав це, перед дівчатами з’явилося велетенське дзеркало, що зависло в повітрі. — Роздивіться добре одна на одну й скажіть: що ви бачите?

— От бісова Солоха, навіть на моєму весіллі вся увага їй. Дістала вже! — злилася Христина, хоча й усвідомлювала всю складність ситуації, тому надіялася на краще й не заважала, хоча й була готова в будь-який момент кинутися на допомогу подрузі.

— Ну, то що? Що ви бачите? — запитав дід у Соломії та Анни.

— Хоч мені й бридко це визнавати, та візуально ми схожі… — зазначила Анна.

— Бридко визнавати сестру? — розсміявся дід. — Ви бачите те, що сталося б із кожною, якби опинилися по іншу сторону барикад.

— А знаєте, як так сталося? Так уже вийшло, що, як така, смерть мені зовсім не страшна. Тіло може зноситися, тому час від часу треба шукати інше. За роки свого життя я здобув чимало потужних магічних артефактів чи навіть просто знань. Мені було досить нудно у цьому світі, тому я вирішив розіграти своїх родичів і вдати, що помер, не залишивши спадку.

А ті телепні ще при живому мені вирішили почати ділити спадок. Звісно ж, вони думали, що я вже помер, і багато хто навіть почав радіти. Так? — люто сказав дід, кинувши косий погляд спочатку на доволі старого інквізитора, а потім на одну з відьом, а в тих аж мурашки по тілу пройшли. — Ну так от. Я ж просто веселився, спостерігаючи за їхніми чварами, однак прийшов момент поховання, й мене урочисто готувалися закопати назавжди. Та мало хто проявляв скорботу, були такі, що навіть влаштували бійку прямо на кладовищі під час поховальної церемонії. Та все ж знайшлися сміливці, які чи то розгадали мій план і вирішили перехитрити всіх, включаючи мене, чи то дійсно мали благі наміри.