ХРИСТИНА

Ближче до опівночі наші герої зголодніли, тому вирішили повечеряти в найближчому закладі. Ним виявився ресторан італійської кухні «Бос пригощає» із дуже цікавою подачею страв. Усі страви подавали на велетенському посуді, а порції були просто гігантськими: найменша піца важила сім кілограмів, а пасту подавали у відрі.

Умови були максимально простими: якщо з'їдаєш усе — тобі посміхаються, і ти нічого не платиш; якщо на столі щось залишиться, красива офіціантка відлупцює тебе батогом, і доведеться заплатити за подвійним тарифом (але їжу тобі, за бажанням, запакують із собою).

Підходячи до дверей ресторану, можна побачити золоте крісло-гойдалку, в якому сидить чоловік середніх років і гладить кота.
— Тиии... — різко ткнувши пальцем у Дрона, вигукнув чоловік і почав дивитися на нього підозрілими очима.
— Яяя..?
— Ти проходиш повз мій дім і досі не відвідав смаколиків від Боса? Неповага до мафії! Ану, забирайте їх, хлопці! — низьким голосом, крізь хрип, промовив чоловік.

Після цих слів із дверей вийшло двоє мускулистих чоловіків, які взяли наших героїв під руки й потягнули їх униз. Всередині грала приємна музика: хтось насолоджувався їжею, когось лупцювала офіціантка, а хтось намагався розібратися в меню — адже написано ніби й українською, але слова італійські, тому краще орієнтуватися за картинками. Тут панувала унікальна атмосфера, і головне — відвідувачам усе подобалось.

Хлопця та дівчину посадили за столик біля вікна з прекрасним видом і принесли меню.
— Ооо... отут уже мені холодець не впарять, — жартома сказав Дрон.
— Ти сумніваєшся в їхніх можливостях? — посміхаючись, запитала Солоха.
— Тут є картинки! Холодець я б упізнав.
— Ахахахха!

Хлопець і дівчина зробили свої замовлення й, чекаючи на них, вели неквапливу розмову.
— То як тобі мої апарати?
— Круті, мені дуже сподобалось.
— Недаремно я конструктор літальних апаратів.
— Ну, чи літальних, чи летальних — тут уже питання, ахахах. Все ж таки багатьох перехожих ми налякали. Але твоє вміння керувати — це просто щось із чимось! Де ти так навчився ганяти?
— Роки практики, як не крути. Сам ремонтував, сам катався, потім знову ремонтував... В основному, правда, ремонтував...
— Отакий ти гонщик, значить, хаха.
— Ну, ти ж сама бачила.
— А от, доречі, із Соломією ти мене підві́в. Хто тобі дозвіл давав..? Га?
— Ой, та не бухти, як двигун від старого трактора. Я хотів приємно зробити й продемонструвати, яку важливу роль ти внесла в цю справу. Соломія допомагає недосвідченим водіям впевнено почувати себе на дорозі, а досвідченим полегшує життя. Нею буде оснащений кожен мотоцикл, тому кожен знатиме, що саме на честь тебе її назвали.
— Ой, як приє́мно!

— Солохо, люба, невже це ти? — вигукнула дівчина, що підійшла до їхнього столика.

Приблизно вона — ровесниця Солохи, і також надзвичайно красива. Її волосся, наче з рудого золота, звисало до плечей, обвиваючи їх вогненними хвилями. Воно було руде й трішки кучеряве, а окремі пасма пофарбовані в золотий колір із блискітками. Очі, насичені смарагдовим сяйвом, дивилися на світ із глибиною таємниці, захоплюючи кожного своїм магнетизмом.

Її фігура, ніби виточена з мармуру, випромінювала елегантність та грацію. Була одягнена в легку шовкову сукню, що підкреслювала кожен вигин її тіла. Ніжні мережива та витончені аксесуари додавали їй вишуканості.

— Христино? Що це ти вирішила з Чернігова аж до Полтави завітати? — запитала Солоха.
— Та були справи. А це що за дикий прикид? Що за агресивний стиль? Хоча я бачу, ти й під одяг, і навіть хлопця підходящого підібрала. Тобі личить, хахаха!
— Хто б говорив! Це Дрон — виробник найкрутіших мотоциклів в Україні. І він власноруч сконструював мотоцикл-амфібію, що здатний занурюватися на десять тисяч метрів під воду, — сказала дівчина, наступивши Дронові на ногу під столом, щоб той підтвердив.
— Йоой... а я думала зіпсувати вам побачення. Ну, тоді прошу вибачення.
— Та чого ти. Ми все одно основні деталі вже обговорили, і скоро вже збиралися йти. Тому можеш приєднатися, якщо звісно пан Дрон не проти, — сказала Солоха, посміхаючись, а сама прокручувала в голові, як спеціально недоїсть щось і постарається вислизнути, прихопивши із собою хлопця; а потім вони разом у вікно спостерігатимуть, як Христину батогом лупцюватиме офіціантка. Отака в них специфічна дружба: хоч у разі біди вони не раз приходили одна одній на допомогу, билися пліч-о-пліч і рятували життя, але вони просто не були б собою, якби не капостили одна одній.

— Пане Дрон, ви ж не проти? — посміхаючись, запитала Христина, зробивши надзвичайно милий вираз обличчя та інтонацію.
— Та чого ж мені бути проти? Приєднуйтесь.
— Ну, якщо ви аж так наполягаєте, то із радістю прийму ваше запрошення, — сказала Христина, вже підсовуючи стілець до їх столу.
— Ну, чим ми із пані Соломією займаємося, думаю, ви зрозуміли. А от чим ви займаєтеся — із радістю послухаю.
— Ой, та таке: то туди, то сюди... там трошки, й там трошки. Так і живу, аххаха!
— Хахах, а ви кумедна!
— Ну, а насправді я обожнюю карти, гадаю, складаю гороскопи, роблю розклади, — посміхаючись, відповіла Христина.

Вона не брехала, але й повної правди не сказала. Насправді в її картах ховалася дуже могутня сила. Христина — дуже сильна відьма, основним інструментом якої є карти призову: кожна карта викликає могутнє заклинання чи істоту, яка буде повністю підкорятися їй і виконувати навіть найбезглуздіші накази.

Та Солоху бентежило не це... Дрон поводив себе так ввічливо й мило, сміявся з її дурних жартів і постійно дивився на Христину. Відьма зі злості навіть ложку зігнула навпіл; всередині вона вся кипіла і тисячу разів прокляла Христину, а зовні намагалася не подати виду й, посміхаючись, попросила офіціанта замінити ложку.