ХРЕСТ БОСОРКИ

Стіни кімнати, де опинилася босорка, здавалися витканими з тіні. Грубий камінь, похмурий і холодний, ковтав будь-який промінь світла, лишаючи лише жахливі тіні, що танцювали в кутках. Повітря було густим, просякнутим запахом цвілі та гнилі, ніби сама кімната стікала давньою смертю.

Єдиним джерелом світла був старий, іржавий канделябр, що висів на ланцюгах під стелею. Його тьмяні свічки ледве освітлювали приміщення, кидаючи довгі, моторошні тіні, які танцювали по стінах.

У кутку, прикута ланцюгами до крижаної стіни, корчилася в муках босорка. Її колись прекрасне обличчя, тепер викривлене гримасою болю, було блідим, мов пергамент, а очі, що колись сяяли темною силою, тепер тьмяніли від жаху. Її тіло скручувалося від болю, а ланцюги, що впивалися в шкіру, залишали криваві сліди.

У цій кімнаті дід Панас катує своїх кривдників. Її аура пригнічує будь-яку магію супротивника, а час тут іде зовсім інакше: одна секунда в реальному світі дорівнює дню катувань у цій кімнаті. А через те, що наш дідуган дуже гостинний, він вирішив дозволити новій гості сповна «насолодитися» перебуванням тут.

Його очі палали диким вогнем, а на обличчі застигла жорстока посмішка. Він підійшов до босорки й торкнувся її тіла лезом ножа. Відьма здригнулася від болю й закричала — її крик розірвав тишу кімнати, віддаючись луною по кам’яних стінах.

Дід Панас не зупинився. Він повільно й методично завдавав рани, кожна з яких приносила невимовний біль. Тіло босорки було вкрите кров’ю, а сльози котилися з очей, змішуючись із брудом на обличчі.

У цій кімнаті навіть наймогутніші чаклуни здатні використовувати свої здібності лише на десять відсотків. Тому босорка була безсила, а мольфар вдавався до фізичних методів розправи. Лише Солоха стояла в темряві, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається, ніби намагаючись просвердлити поглядом душу полонянки.

Дід Панас навіть не збирався зупинятися. Він мовчки взяв смолоскип і підніс до обличчя відьми-вампірки так, щоб вона відчула жар. Її охопив жах від того, що він може зробити все, що заманеться, а вона повністю безсила. Зараз він залишить їй пекельні опіки на все обличчя, а вона зможе лише кричати й благати про помилування.

Та мольфар не належав до тих, хто прощає. Він щиро насолоджувався тим, що відбувалося. Але саме в цей момент Солоха підбігла, відштовхнула діда й обійняла босорку, почала лагідно гладити її по голові:

— Ну все, все... Я поруч. Він тебе більше не чіпатиме. Я з тобою, не переживай. Зараз звільню й підлікую, а потім поп’ємо чайку з медком. Хочеш чайку?
— Хо... хочу... — крізь сльози промовила босорка тремтячим голосом.
— Добре, добре, я поруч. Як тебе звати?
— Ве... ва... Варвара, — хлюпаючи, відповіла вампіреса.
— Яке гарне ім’я, — промовила Солоха, обіймаючи Варвару й гладячи її по голові.
— Не забирай мій час, Солохо! — проревів дід. — Дам вам п’ять хвилин, поки сходжу за щипцями. Будемо виривати їй зуби й ламати пальці! — пробурмотів він моторошним голосом і зник у темряві.

— А-а-а... — хотіла закричати Варвара, та страх паралізував її, і з горла вирвався лише шепіт.
— Ну, ну, все добре. Я поговорю з ним, він тебе не чіпатиме. Добре? — заспокійливо сказала Солоха.
— Дякую... — кивнула дівчина, проте її тіло тремтіло від страху.

— От і добре! Тільки ти мені скажи: навіщо розповсюджувала вірус серед людей? У Харкові теж твоїх рук справа?
— Який вірус? — тремтячим голосом запитала босорка.
— Та як же який! Твій. Від якого люди червону рідину шукають і по ночах не сплять.
— Я гадки не маю, про що ти...
— А викликала тоді я чому саме тебе через того чоловіка?
— Я... я не знаю...
— Ну раз не знаєш, то тоді розбирайся із Панасом тут якось, — сказала Солоха й почала підводитись. У цей момент у кінці кімнати почулися кроки.
— Стій, сестро, я й справді не розумію, про що ти! — Варвара вхопила Солоху за руку, мов за останню надію.
— А нападала чому на мене?
— На тебе? Останнє, що пам’ятаю — те, як мене хтось викликав, потім ми зустрілися з тобою, а далі я билася з інквізитором, після чого опинилася тут. Я не нападала на тебе і не розповсюджувала ніякі віруси, сестро. Люди — то одне, а відьмі напасти на відьму — велетенська ганьба. Я не така! — в істериці кричала босорка.
— З інквізитором билася, кажеш? А я де була?
— Я... я не знаю... Все як у тумані...
— Он воно як. Це вже цікаво... але мало віриться. Ну все! Удачі тобі з Панасом.
— А-а-ай! — викрикнула босорка й схопилася за серце.
— Га? А це що таке? — здивовано запитала Солоха, помітивши своїм відьомським зором, що серце Варвари обмотане якимось ланцюгом, а хрест вп’явся всередину й прямо зараз руйнує орган бідолахи. Як вона цього раніше не помітила? Виходить, босорка не бреше? Та як же знешкодити цю гидоту?
— Як же боляче... — вила від муки Варвара.
— Сестро, а що з твоїм серцем? Я бачу там ланцюги та хрест.
— Ланцюги? Хрест?.. Все ж мені тоді не здалося... Нещодавно в мене була сутичка з кількома інквізиторами. Вони торочили щось про те, що відновлять владу та об’єднають усіх людей, що віри в людей немає і тепер ними важче керувати, бо звертаються до відьом і чаклунів та вірять у різних богів, а бог — один. Я слухати не стала й намагалася прикінчити їх. Та один із них ударив мене дуже сильно й ніби щось помістив у мене. Але я нічого не відчула, тож подумала, що здалося... Мабуть, саме цю гидоту він і залишив.
— Їхні слова безглузді. У їхнього вигаданого бога навіть імені немає. Мабуть, із фантазією погано, а про методи й говорити нічого. Вирішили усобиці й розбрат між чаклунами влаштувати, а самі спостерігати збоку. Мене теж хитрощами намагалися перетягнути на їхній бік, та я не піддалася. Ну принаймні сподіваюся на це. Цей хрест пригнічує твою волю й повільно вбиває тебе. Потрібно якось витягнути його.
— І що ти пропонуєш?
— Можемо спробувати викликати власників і ввічливо попросити зняти їх із тебе.
— Ти серйозно?
— А ти сумніваєшся в здібностях діда Панаса? Він дуже ввічливо їх попросить, а вони, як добропорядні священники, не стануть відмовляти старому.
— У цих словах більше іронії, ніж за все моє життя.
— Ха-ха-ха! Варто спробувати, а там буде видно, — у цей момент ланцюги, що тримали Варвару, розсипалися на порох, а її рани почали загоюватись.
— Твоя сила не перестає дивувати, — сказав дід Панас, хлопаючи Солоху по плечі.
— Тільки не ти! Згинь! — викрикнула босорка й затулила голову руками.
— Заспокойся. Поганого він тобі не зробить. Ми лиш трохи тебе налякали, адже не було зрозуміло, чи ти не на боці інквізиторів, — відповіла Солоха з посмішкою.
— Годі дурних балачок! Полетіли давати прочухана інквізиторам! — сказав мольфар і плеснув у долоні. Після цього вони опинилися на тій самій галявині, де й зустріли Варвару. Солоха промовила потужне заклинання виклику, яке примусово телепортує власника хреста до них. І справді: на галявині з’явився молодий хлопець у рясі. Щойно він опинився там, почав без розбору стріляти з револьверів у дві руки по чаклунах.