ВІТЕР У ВОЛОССІ – ШВИДКІСТЬ У ДУШІ

Дівчина успішно провела зустріч акціонерів, після чого поверталася додому на таксі, зарані прихопивши 10 кілограмів м’яса. Мурчик хоч і виглядає дуже милим і не таким уже й великим, та апетит у нього — як у спортсмена. Солоха гортала різні варіанти рецептів у своєму телефоні, щоб вечеря була максимально вишуканою, адже як не крути, а своїх домашніх улюбленців вона просто обожнює й часто балує смачненьким.

Як от у один із месенджерів прийшло сповіщення:
— Ну нічого собі у мене крута знайома! Ти ж казала писати, якщо заскучаю! Скучаю за тобою на вокзалі в Полтаві. Не проти зустрітися?
— Оу! Дрон! Привіт! Розібрався зі своєю «ракетою»? — відповіла дівчина.
— Не повіриш… усі казали, що йому вже гайки, але я воскресив його. Тому віднедавна я — Дрон Воскресатор, — хлопець надіслав фото, з якого було видно, що до Полтави він дістався на тому самому мотоциклі “Карпати”.
— Хахахах, ти як завжди у своєму стилі. Під’їжджай до ресторану «На хуторі», вулиця Шевченка, 45. Зустрінемось там, — відповіла дівчина й сказала таксистові їхати до ресторану.
— Уже вилітаю, — написав хлопець, після чого прислав аудіозапис гарчання мотора.

З легкістю танцюючи на підборах, дівчина вийшла з таксі, не підозрюючи, що на неї чекає несподіваний «супутник» — пакет із десятьма кілограмами сирого м'яса, який таксист із посмішкою вручив їй. Ну а що? Прекрасна дівчина забігає в ресторан, мабуть, для ділової зустрічі — та ще й із велетенським пакетом м’яса. Він прекрасно доповнював образ самодостатньої жінки. Та поки вона думала, що варто було б попросити таксиста відвезти пакет додому й залишити десь біля входу, він уже поїхав, а Дрон — уже тут як тут.

Як виявилося, він прикріпив динаміки до свого мотоцикла, з яких дуже гучно лунала музика, а баси були такими, що люди почали тікати й ховатися у підземні переходи та бомбосховища, бо подумали, що вже щось вибухнуло в місті чи якась перестрілка почалася.
— Оце у мене деньок сьогодні видався… — пробурмотала дівчина собі під ніс, та потрібно було посміхатися.
— Привіііт! А це що таке? — здивовано запитав хлопець, обіймаючи дівчину.
— Тааа так… мій попередній співрозмовник! Невдало пожартував — і довелося його завалити. А я ж думаю: чому добру пропадати? Він молодий, значить, м’ясо не тверде й головне — соковите. От собі на шашличок і залишила найсмачніше, а решту в ресторан здала. Треба ж якось виживати, а то Полтава — місто не з дешевих, — доволі саркастично й трохи моторошно почала розповідати дівчина.
— Ох… не таке я очікував почути замість «привіт». Нууу, старатимусь жартувати вдало.
— Ахах, та розслабся ти, просто були трохи інші плани, а ти дуже несподівано написав, тому так і вийшло. Алеее… хто мене знає. Ти там, цей, обережно.
— Ох. Зрозумів тебе! Якщо тобі немає куди його покласти, то можемо сховати твій пакет у мій рюкзак. А то таке собі — у ресторані з торбами сидіти. Можуть і не пустити, ахах.
— Сам запропонував! А могли б до мене додому поїхати. Ну, рюкзак так рюкзак, — весело промовила дівчина, засовуючи свій тягар у рюкзак хлопця. А він, своєю чергою, поклав рюкзак у якусь металеву коробку, на якій дірками від цвяхів було вибите слово «Сейф». Коробка була прикручена болтами, стяжками й саморізами до задньої частини мотоцикла. Після цього він почав обмотувати ланцюгами свою «ракету»: спочатку зліва направо, потім справа наліво, далі навхрест, ще й за кермо зачепив, пронизав через переднє колесо, потім через заднє, а потім і через отвір, що просвердлив у сидінні. Це все повторив кілька разів у різній послідовності й начіпляв якомога більше замків.
— Не хвилюйся! Тепер твій пакет під найнадійнішим захистом!
— Замки й ланцюги такі міцні?
— Та навряд. Але щось мені підказує, що крадії задовбаються розплутувати цю головоломку.
— Ахахаха, ну тут ти повністю правий. Ходімо вже, — дівчина попрямувала до входу в заклад.

Робітники, що стояли біля входу, люб’язно відчинили двері, щоб вона пройшла всередину. А от перед самим носом хлопця зачинили й почали дуже підозріло свердлити його поглядами. Одяг його не дуже підходив під дрескод гостей, які відвідують найдорожчий ресторан у Полтаві. Та після деяких вмовлянь його все ж упустили.

Зайшовши всередину, Дрон був у захваті від атмосфери: світло кришталевих люстр, що сяють, як діаманти, ллється на вишукані меблі з червоного дерева. На стінах красуються картини відомих художників, а витончені скульптури, мов оживають під пильним поглядом гостей.
М'який килим ковтає звуки кроків, а тиха мелодія фортепіано, що ллється з куточків, створює атмосферу спокою та розслаблення.
Столи, на яких надзвичайно красиве різьблення майстрів формує химерні узори, сяють посудом із золотим обрамленням, а кришталеві келихи ніби виспівують мелодії. У повітрі витає аромат свіжоспеченого хліба та вишуканих страв, що збуджують апетит.

Дівчина замовила салат із морепродуктами, каву та тістечко, а Дрон тицьнув на щось не дуже йому зрозуміле в меню. Назву було складно не те що вимовити, а навіть прочитати.
— А що ти, до речі, робив на вокзалі, якщо своїм ходом приїхав?
— Та ми із хлопцями ганяли всю ніч. У нас було щось типу змагання — гра в квача. Хтось тікає, всі інші доганяють. Стартували ми, власне, в Івано-Франківську, а вранці піднімаю очі біля якоїсь будівлі, а там напис “Полтава Вокзал Центральний”. От і подумав: раз приїхав сюди, то чого б із тобою не побачитись? Надіюсь, у цьому ресторані вони мене точно не знайдуть, ахах.

— Навіть не знаю, що на це відповісти… Я-то думала, ти із найщирішими намірами, а ти-и-и, — із саркастичною інтонацією промовила дівчина.
— Та гаразд-гаразд! Я жартую! Не одній же тобі жартувати! Насправді я у справі сюди приїхав. У мене є дуже крута ідея: супербайк, що стане світовим бестселером у світі мотоциклів. Я хочу сконструювати щось просто космічне. Ось у мене є ескізи та навіть креслення, але грошей, на жаль, не так багато, а ти ж казала, що можеш допомогти. Не сприйми це за нахабство, будь ласка, але я стукаю у всі двері, а які вже відкриються — ті мої.
— Он воно що… А знаєш, у цьому щось є. Цікаві картинки, але, на жаль, я в тих залізяках не дуже розбираюся. У мене вдома стоять і автомобілі, і мотоцикл, та я все одно користуюся таксі, ха-ха. Хоча із радістю додала б собі в колекцію отаку бі-біку, ахаха, — посміхаючись, показала дівчина на одне з креслень.
— Оу! А який у тебе? Які характеристики?
— Чорненький, ахаха, але от їде він дуже швидко. Мені вдавалося і до 250 км/год розігнатися, ахаха.
— Ого… достойно!
— Так яка ціна питання?
— Нууу, я не знаю… Для початку думаю тисяч 70–80 гривень. Цього має вистачити на розробку першого прототипа.
— Це не серйозна розмова! Виділю тобі 4 мільйони для початку. Сподіваюся, цього вистачить на деталі та найнеобхідніше обладнання й тестування. Приміщення також дам. Будеш у мене під наглядом. Збери команду, бо самому, мабуть, важко буде. І через два місяці хочу бачити ось такий мотоцикл у своєму гаражі, — дівчина вказала на триколісний напівбайк-напівбагі з кулеметами та динаміками з усіх боків.
— Еееем… аммм…
— Ну добре-добре, можна без кулеметів. Так і бути, — у цей час офіціант приніс замовлення на золотій таці, кожна зі страв була накрита такою ж золотою кришкою з красивими візерунками. Викладаючи страви на стіл, офіціант почав проговорювати замовлення:
— Салат із морепродуктів, кава та тістечко для пані й сан-томен-парточітарі для пана. Смачного, — проговорюючи назву кожної страви, офіціант знімав кришку, залишаючи страву на столі.
— Тьфу ти… смпро… санто… а най йому! Якийсь холодець із редискою, ще й коштує, як половина зарплати, — незадоволено пробурчав Дрон.
— Ахаха, та не хвилюйся, я пригощаю.
— Я, до речі, коли роздивився твою візитку, навіть не повірив! Потім почав перевіряти в інтернеті, чи мені не здалося, що ти та сама Соломія. Я вже подумав, що мене той старий чимось напоїв, і то все галюцинації, ахаха.
— Ахах… Ох, та він може.
— А що ти в нього робила? Бо якось мало зв’язку між вами, якщо чесно.
— Ох! Бізнес — штука важка насправді. То раніше було просто: поїхала на «стрілку», голими руками поклала шістьох-сімох амбалів — і завод твій. Одному підбором прямо у серце штрикнеш, іншого почнеш парфумами поливати так, що задихнеться бідолашний, третього голими руками задушиш — то решта й розбіжиться. А зараз уже дистанційно заводи віджимають: пристріт наводять, різні болячки, фінансові потоки руйнують. От і приїжджала чакри чистити, ахаха.
— Ох ти й фантазерка!
— Та та-а-ак, — відповіла Солоха, пригадуючи, як домовлялася з мафією про те, щоб вони не чіпали діда Панаса. Там приблизно така ж картина і була: вона просила зустрічі з босом, щоб поговорити з ним і залагодити проблему, та з нею навіть говорити ніхто не збирався. Але після переконливих аргументів бос мафії таки пішов на зустріч.
У дуже вузьких колах ходять чутки, що вона приворожила його особистих охоронців, просто глянувши на них разочок. Після цього один із головорізів тримав боса за ногу, поки той звисав із хмарочоса, а ще один став на коліна й обперся об землю руками, а Солоха всілася йому на спину, після чого почала мило говорити з босом.
— А якщо чесно?
— Тільки пообіцяй, що нікому не скажеш.
— Обіцяю.
— Той аферист — мій дід. Як бачиш, бізнес у нас у крові, тільки в нього трохи інша сфера. Хоча починала я приблизно так само, ахаха.
— Ахах, он воно як!