ЕКЗЕКУТОР

Сонце, ледве виповзаючи з-за обрію, ллє на місто перші промені теплого світла. Повітря ще прохолодне, але вже відчувається запах нового дня — запах кави, свіжої випічки та шум транспорту.
У тісному взаємозв’язку з природою найбільші будівлі мегаполіса стояли, наче титани, вкриті скляними обличчями, віддзеркалюючи сяйво нового дня. Під їхніми тінями серце міста вибивало свій ритм, ніби мелодія, що не має ні кінця, ні початку, лише безупинний потік життя, який тече нескінченним поривом.

У вікнах висотних будинків запалюються вогні. Десятки тисяч людей прокидаються, щоб розпочати свій день. Хтось поспішає на роботу, хтось до школи, хтось просто йде прогулятися. Вулиці заповнюються машинами, автобусами та трамваями, що гудуть і пищать, як розбуджений мурашник.
У парках та скверах збираються ранкові птахи, їхній спів наповнює повітря мелодією. У кав’ярнях та ресторанах починають збиратися люди, щоб поснідати та обговорити плани на день.

Полтава прокидається. Це місто, яке ніколи не спить, місто, яке завжди рухається вперед. Це місто з багатою історією та культурою, місто, яке нікого не залишає байдужим.

Тому й Солоха цього ранку вирішила насолодитися атмосферою ранкового міста та прекрасними краєвидами. Вона повільно пролітала над містом, стоячи на мітлі та насолоджуючись ароматною кавою. Зазвичай вона надавала перевагу карпатським чаям, але сьогодні вирішила себе побалувати горнятком кави.
Вона неспішно керувала мітлою, майстерно виграючи на хвилях вітру, що виринали з найвищих хмар. Її очі горіли жагою до життя, а волосся красиво розвівалося на вітрі.

Насолоджуючись ранком, вона спостерігала, як місто прокидається до життя. Полтава оживала під її поглядом, мов невидима рука, що розгортала пелюстки квітів на полях мрій та можливостей.
Але ранкова прогулянка добігала кінця, і потрібно було вирішувати буденні справи, так само як і тисячам людей у цьому місті. А ще й волосся на вітрі потріпалося — тепер укладку робити, от морока. Тому дівчина додала швидкості й рвонула додому, щоб привести себе до ладу, адже на сьогодні була запланована зустріч з акціонерами її компанії.

Та підлітаючи до свого будинку, вона відчула щось дуже неприємне. Ця енергетика заповнювала весь навколишній простір жагою крові, люттю, ненавистю й злістю. Це трохи насторожило відьму, тим паче що жила вона сама, а гостей із подібною енергетикою не запрошувала. Але тікати було нікуди — все ж це її дім.

Дах гаража автоматично відкрився, і Солоха приземлилася. Вона поклала мітлу на своє місце, після чого максимально нагострила всі свої чуття, щоб визначити джерело цієї енергетики.
Тепер усе подвір’я було просякнуте люттю. У ньому панувала моторошна енергетика, що наповнювала простір гнітючою атмосферою. Повітря було густе від ненависті та жаги крові, ніби саме подвір’я з будинком просякло темною силою.

У повітрі витав запах крові, тління та старої деревини, що дратував нюх і викликав нудоту. Холодні пориви вітру з’являлися нізвідки й зникали в нікуди, наче привиди, які шукають жертв. Кожен крок тепер віддавався луною, посилюючи відчуття страху.

Та Солоха навіть не збиралася лякатися. Відьма сміливо покрокувала до внутрішнього двору. Зайшовши до нього, вона побачила чоловіка у рясі з кадилом та велетенським хрестом на товстому ланцюзі. Він курив кубинську сигару і гойдався на її кріслі-гойдалці під деревом.

— І хто ж ти такий, що прийшов до мого дому без запрошення? — холодно і навіть трохи розлючено запитала дівчина.
— Цього тобі знати не обов’язково, клята відьмо. Можеш вважати мене своєю смертю, — сказав чоловік спокійним і монотонним голосом, при цьому видихаючи велетенські клубки диму.
— Бу-бу-бу, як же це пафосно звучить, які ми грізні, — голос дівчини звучав максимально мило та навіть пестливо, ніби дбайлива матуся гралася з немовлям. — А ти не боїшся сам зазирнути смерті у вічі? — голос відьми із пестливого та дуже милого перетворився на демонічний ближче до кінця фрази.

Здавалося, сам сатана говорить її устами. У цей момент її очі почервоніли, а з неї почала вивільнятися енергія, втричі моторошніша за енергію чоловіка. Тепер у дворику Солохи було не те що важко дихати — просто встояти на ногах уже здавалося подвигом. У голові чулися божевільні голоси й душероздираючі крики. Здавалося, що грудну клітину чоловіка спочатку стиснули, а потім ще й поклали на неї велетенську кам’яну брилу. Повітря навколо розігрілося так сильно, що вода в басейні почала випаровуватися, а навколо тіла відьми збирався вихор ще гарячішого повітря, яке можна було б назвати навіть пекельним.

— Єдине, чого я боюся, — лише те, що влада буде не в руках ордену. А вбити тебе — мій священний обов’язок, — сказав чоловік і, видихнувши велетенські клубки диму, сам почав перетворюватися на дим, який стелився по всьому дворику.
— Влада? А що тобі знати про владу? Моя далека родичка з невеличкою часточкою сили Перуна разом зі своїми братами заснувала наймогутнішу державу свого часу, і Київ став практично центром світу. Чув колись про Київську Русь? Ось це, мій любий друже, влада. А ти виглядаєш як посміховисько. Давай я тобі хоч сукню нормальну подарую, а то твоя вже якась не трендова, — кепкувала відьма. Вона нічого не робила й просто насміхалася з інквізитора. Її голос знову став дуже милим і приємним.
— Замовкни, кляте відьмисько! — пролунав голос десь із диму, а навколо Солохи з’явилися велетенські ланцюги золотого кольору, якими інквізитор намагався схопити та зв’язати дівчину.
— Ти серйозно? Надіялась, що ти хоча б підготувався, — розчаровано зітхнула відьма. Вир повітря, що збирався навколо неї, збільшився і почав крутитися з такою силою, що не лише розірвав ті ланцюги, а й розігнав практично весь дим навколо. Але от дядечка ніде не було видно.
— Я особистий екзекутор глави ордену, і мій священний обов’язок — тебе прикінчити. Ну так здохни ж ти нарешті! — почувся голос із неба. Виявляється, екзекутор підстрибнув високо вгору, щоб пекельне повітря Солохи його не зачепило, і в той же момент вистрелив Солосі просто в голову.