ДРОН

Зовні хата мольфара скромна, як і годиться людям, які живуть у гармонії з природою. Дерев’яні стіни, солом’яна стріха, невеликі вікна, що ледь пропускають сонячне світло. Усе просто, але міцно й затишно.

Увійшовши до хати, потрапляєш до просторої кімнати, де панує атмосфера спокою й таємниці. У кутку тріщить вогонь у великій печі, що зігріває приміщення й наповнює його ароматом дров та щойно спеченого хліба, вперемішку із запахом сушених трав. На стінах висять полиці, заставлені старовинними книгами, баночками та пляшечками різної форми, якимись камінцями й амулетами.

У центрі кімнати стоїть дубовий стіл, за яким мольфар приймає гостей. У кутку хати розташований невеликий вівтар, прикрашений статуетками слов’янських богів, свічками та оберегами. Це місце, де мольфар звертається до своїх предків і просить у них допомоги та мудрості.

Повітря в хаті наповнене запахом трав, ладану й старих книг. Тут панує атмосфера таємниці й магії, адже саме тут мольфар творить свої чари та допомагає людям. Це місце, де добро бореться зі злом, де світло перемагає темряву, а мудрість переважає над незнанням.

Просто на лаві біля столу лежав якийсь дивак без жодних ознак життя. Він був одягнений у шкіряну куртку темного кольору з купою замків, білу футболку з дірками, ніби від куль, та сині джинси з безліччю нашивок і прикріпленими ланцюгами. З шиї звисало кілька ланцюжків різної товщини й довжини. Зачіска взагалі вражала: боки були майже виголені налисо, зате зверху спадала довга червона шевелюра з пасмом волосся, що звисало на правий бік. Ліве вухо прикрашала масивна чорна сережка, а на руці виднілося татуювання дракона.

— Ось цей дивак! Він мене вже забембав! Торочить про якісь циліндри в мотоциклі «Карпати» й не хоче йти від мене. Вимагає, щоб я провів діагностику, бо половина Тернополя того мотоцикла перебирала, а завести його так і не вдалося. Довелося ввести його в транс, аби хоч на хвилину замовк, — почав розповідати дід, тицяючи своїм посохом у хлопця.

— Ну чому ж дивак? Як на мене, досить симпатичний, — посміхаючись, сказала дівчина.

— Та мені все одно, який він! Забери його разом із мотоциклом і нехай мене не займає, бо я вже не витримую.

— Ой, ну я не механік… Знайшов кого покликати на ремонт. То якби сукню на замовлення пошити — оце я легко. Хочеш сукню? Хі-хі, — почала віджартовуватися дівчина.

— Інквізитору сукню поший! Чи ось цьому — може, йому навіть буде личити, — незадоволено пробурмотів дід, тицяючи палицею в хлопця.

— Ахахаха, та ні, цьому пану чудово підходить його стиль. А от інквізитор у рожевій сукні… ммм! А ще білосніжні рукавички з тонюсінької матерії й капелюшок… Ото красень би вийшов. За такого й заміж можна, ахаха!

— Ахахаха, а це справді файна ідея. Як прийде наступний, то так і зробимо. До речі, дістали вони трохи. За останній тиждень уже третій приходить. Щось вони розбушувалися, треба було б їх якось на місце поставити.

— Та думаю, вони зараз саме в тому місці, де й треба, — у світі мертвих, ахаха!

— Та не зовсім. Один, може, ще й живий. Я в Одесу літав та русалкам одного віддав. До речі, море таке тепле й приємне — мені дуже сподобалося. Треба буде ще якось завітати.

— Віддав русалкам? Та вони його, певне, за секунду вже й зжерли! Знаю я їх — ще ті аферистки, та й такі ненажерливі. А при тому ваги не набирають. А тут он біля шоколадки подихаєш — і вже плюс один кілограмчик. Ну їх узагалі!

— Ахахаха, кому що.

— Так… Ну, тоді рада була допомогти, рада була бачити. Всього найкращого тобі і в порозі, і в дорозі, а я пішла. До побачення, — досить швидко протараторила дівчина, намагаючись утекти.

— Агов! А з оцим хто розбиратиметься буде? Це ти аферистка! Тікати вона надумала від мене! Ти проживи з моє, тоді дурити будеш!

— Справді? Нагадати, скільки мені років? — з єхидною посмішкою запитала відьма, розуміючи, що хоч вона й виглядає набагато молодшою, але весь досвід роду передався їй від найпершої відьми. По суті, їй щонайменше п’ять тисяч років — принаймні за досвідом. Кожне заклинання, кожне вміння чи навичку, яку колись опанував хтось із її предків, вона знала від самого народження.

— Ох! Оці ваші відьомські штучки!

— І далеко ви від відьом утекли, пане мольфар?

— Та від одної трохи втік. Пішла десь по гриби, от повернеться — вечеряти будемо. А тут цей зі своїм мотоциклом.

— Ну от бачиш, одружений на відьмі — ще й незадоволений чимось, хаха.

— Та! Не заговорюй мені зуби! — буркнув старий.

— Ну добре-добре! Будіть його вже.

— Прокидайся, хлопче.

— Хрррр… — хлопець навпаки почав хропіти.

— Хахаха, о, уже є ознаки життя. Не вбив його — і на тому дякую, — розсміялася дівчина.

— Ану прокидайся, я сказав! — дідуган ударив долонею хлопцеві по щоці.

— Ааай! Боляче! Ти чого, старий?! — незадоволено вигукнув хлопець, тримаючись за щоку.

— Оце Солоха! Вона допоможе тобі з твоєю тарантайкою! Всім дякую, всім до побачення! — пробурчав старий, випихаючи обох із будинку.