Глава 1

- Вікторія!!! – донісся до мене невдоволений голос боса. – Ти знову запізнилася на роботу?

О, ні, тільки не це!Це ж треба було натрапити на керівника, ледве не збивши його з ніг, буквально перед дверима свого відділу перекладів, де я працюю.

- Вибачте, Тарасе Васильовичу! Але це точно, вже в останній раз! Більше такого не повториться! – винувато опустила я голову, відчуваючи яскраво виражений дискомфорт в зоні вух, які палали не гірше за багаття в сухому полі.

- Ох, Маркуш, що мені з тобою робити? – невдоволено промовив бос, - якщо звичайні зауваження на тебе не діють, прийдеться застосовувати більш дієві покарання!

- Ні, не треба, я щиро каюся, - намагалася я уникнути невідомого мені заходу примусу.

   Як же подолати звичку постійно запізнюватися? Будь-хто скаже: планувати свій час похвилинно: о шостій годині ранку сніданок та збори на роботу, о сьомій – дорога до офісу. Я намагаюся, чесно, але не виходить. Вже, навіть, цікавилася цим питанням у науковців, які стверджують, що систематичні запізнення – це результат прокрастинації і проблем нав’язливого мислення. Виходить так, що замість того, щоб з’ясувати, що є істинною причиною запізнення, я шукаю собі виправдання, найчастіше виражене за допомогою «але». Я б могла прийти на роботу о восьмій годині ранку, але буквально перед виходом  виявила відсутність ключів від вхідних дверей і де вони знаходяться, навіть гадки не маю… 

- Я чекаю, Маркуш! Давай показуй! – вирвав мене із роздумів голос боса.

- Що? В якому сенсі?

- Кажу показуй мені, що в тебе в сумочці. Можливо я там знайду відповідь усіх твоїх запізнень.

    Тарас Васильович – дуже неординарний керівник. Час від часу він полюбляв познущатися зі своїх підлеглих. Він це робив не тому, що прагнув довести свою перевагу над іншими або зверхність, а скоріше для отримання особистого істинного задоволення. Йому було цікаво спостерігати, наче лаборант під склом мікроскопа, як твій паразит, ой вибачте, твій працівник намагається чинити опір в несприятливому середовищі. Так і я, зараз нервово смикала застібку на сумці, розтягуючи час. Як же мені не хочеться показувати своєму керівнику, що насправді стало причиною мого невчасного появлення на робочому місці. Ні, ви не подумайте, що там якісь заборонені в обігу предмети, типу холодної зброї чи вибухонебезпечних боєприпасів, насправді там був звичайний силікований бюстгальтер без бретельок, що сприймався мною, як контрабанда наркотичних засобів поза митним контролем. Природа хоч і наділила мене стрункою фігурою, проте розмір моїх грудей краще в голос не озвучувати. Для того, щоб вразити боса не лише інтелектуальними здібностями з перекладу договорів з китайської мови, а й шикарним бюстом, прийшлося витратити обідню перерву на похід в магазин білизни.

- Та шоб мене! – голосно вигукнула я і щосили рвонула бюстгальтер з сумки.

Зненацька із силікованої чашечки вислизнула запальничка (ось де вона пропала, коли я шукала її майже вічність, щоб підпалити собі сигарету!) і впавши на підлогу, щосили вибухнула в мене під ногами.

- А-а-а! Що це? – від несподіванки я закричала на весь коридор.

Сліпучий спалах вдарив в обличчя і я інстинктивно закривши очі, відскочила назад.

- Маркуш, ти що накоїла? – донісся до мене голос Тараса Васильовича, наче десь з глибокого тунелю.

    Різко розплющивши очі, я виявила себе у доволі незнайомому місці. Навкруги був густий ліс, листя тішило око яскравими фарбами: лимонне, багряне, вишневе, насичене свіже повітря, але чомусь це мене зовсім не радувало, а навпаки, викликало суцільне здивування та страх:

- Куди це мене занесло? Невже Тарас Васильович мене так покарав?