Вишенька

Рік потому, Олена

Набираю в поварський шприц мигдальний крем та розписую останню партію пряного печива. Кілька штук відкладаю.

Ох-х…

Усе підготувала, усім кухарям допомогла, можна й додому збиратись.

Поспішаю, хоча цього року не чекаємо навали гостей.

Антон сказав, що будемо лише ми, пара салатів, гуска під брусничним соусом, мандаринки та багато-багато обійм.

Я не проти. Час перед святами завжди напружений – втомилась.

Тому він, до речі, взявся готувати власноруч. Хоче похизуватися, як навчився куховарити за останній рік. А от я так і не зрозуміла, як працює механічна коробка. Навіть марки машин досі плутаю.

Складаю підсохле печиво в коробочку, красиво запаковую. Це під ялинку – за нашою традицією.

Їх уже багатенько утворилося… Ось і ще одна: на телефон прилітає смс.

«Чекаю на тебе, цукерочко».

Антон завжди забирає мене з роботи. Хоча йому не дуже зручно.

«Біжу!» – надсилаю, підхоплюю випічку та йду до машини.

Дорогою відповідаю на виклик із незнайомого номера.

– Вибачте, сьогодні нічим не зможу допомогти… – відповідаю, у той час як міцні руки обіймають мене а потім підтримують, поки всідаюсь на пасажирське. – Наразі всі мої колеги зайняті… А я? – Сильніше стискають мене його пальці. – Я теж зайнята. – Відключаюсь.

Антон сідає поруч, якось різко бахкає дверима.

Тримаю обличчя, щоб не розпливтися в усмішці.

Так, ревнощі – не з приємних відчуттів, але інколи – як маленьке нагадування, що почуття і досі вирують.

– Гей, ну чого ти напружився? – погладжую долоню, що сильно стискає кермо. – Я ж із тобою. Поїхали додому.

«Додому» – звучить напрочуд тепло й затишно. Останні кілька місяців ми живемо разом. І навіть із батьками перезнайомилися…

Нічого собі не вигадую, я просто впевнена, що сьогодні на мене чекає особливий подарунок.

Тиждень тому в бардачку я помітила коробочку. Таку, у яких тримають прикраси!

Замружуюсь і кусаю губи – всередині танцює сотня бенгальських вогників. Ось-ось іскорки полетять з очей.

Тягнусь до нього, цілую колючу стиснуту щелепу.

Розслабляється:

– Поїхали.

Антон

– Неймовірно смачно, – витирає пальчики моя богиня. – А що ти додав до соусу? Якась спеція…

– Секрет шеф-кухаря, – наповнюю келихи ігристим. За дві хвилини новий рік.

А до соусу… Та нічого особливого я не клав. Але, мабуть, то моя турбота та любов примішалися.

Неймовірна жінка.

З нею я по-справжньому вдома, де б не був.

Іноді лячно стає, а якби вона тоді відмовила, як якомусь бідоласі сьогодні? Ходив би вічно голодний – тілом і душею.

Брр…

Відганяю зайві думки. Вона поруч, усміхнена, задоволена. А невдовзі, сподіваюсь, стане ще щасливішою. Адже за дві хвилини я подарую їй щось особливе.

– З Новим роком, – шепочу.

Дзвін годинника, салюти, холодний виноградний сік і її гарячі поцілунки на губах.

Як зустрінеш? Зараз я вірю в цю прикмету як ніколи.

– Ідем дивитись подаруночки, – тягну її під ялинку.

За нашою традицією, розвішуємо ароматне печиво, цілуємось.

А потім я віддаю свій пакунок.

Стріляє на мене хитрими очими. Наче не здогадується, що там.

Тупо вийшло: залишив коробочку в машині, а потім попросив її щось забрати з бардачка. Бовдур! Власноруч зіпсував сюрприз моїй дівчинці. Довелось імпровізувати.

Але вона молодець – сумлінно вдавала, що нічого не помітила. Тільки очима мене пропалювала та губи кусала, шаріючись.

– Ну що там? Відкривай, – підбадьорюю. Хвилюється.

Надриває папір, клацає кришкою – і тепер я кусаю щоки.

– Ключі-і? – збігає фарба з її обличчя, густі вії швидко пурхають. – Це… від машини?

– Від машини. Ідем, вона у дворі.

– Добре, – зітхає.

Підтискає губенята, але слухняно вдягається, насовує пухнасту шапку на розчаровані очі – не хоче мене засмучувати.

Ну як її можна не любити?

Виходимо на вулицю. Забираю в розгубленої Оленки ключі, знімаю сигналку. Новенький білий седан привітно блимає усіма фарами.

– Ну як тобі? – питаю, а самого розриває від феєрверків всередині. Моя ти рідна! Почекай ще трошки…

– Гарна, і колір мені подобається, – бурмотить.

Ну нічого, вона ще оцінить.

– Ось це я називаю «машина»! – пригадую день знайомства, і її «тачку», яка дійсно виявилась тачкою.

Киває.

– А що це за марка, впізнаєш?

Обходить авто:

– Ммм… Чотири кільця. Здається, ауді?

– А от і ні! У цієї п’ять.

– Та ну? – підходить до капота, водить пальчиком, перераховуючи. – Тут чотири…

– Я знаю, цукерочка. П’яте ось тут, – відкриваю для неї двері та киваю на сидіння.

Там букет білих троянд і ще одна коробочка, уже з ювелірною прикрасою.

Дістаю каблучку та стаю на коліно перед моєю богинею просто в сніг.

– Ти вийдеш за мене?

Простягає пальчик, підчеплює металевий обідок.

– Так! – засліплює мене очима, ямочками на щоках, рум’янцем.

Заціловую це все.

– Ну от, нарешті рівновага.

– Яка?

– Між частинкою «Міш» у назві твого агентства й моїм прізвищем. Ти ж візьмеш моє, правда? – тисну на неї поглядом.

– Ну звичайно! Ревнивець ти мій.

– А ти моя солоденька…