Глава 6. «Наші погляди на цей світ доповнюють один одного...»

       Настав довгоочікуваний день балу. Гості потихеньку почали збиратися, палко обговорюючи чудове оформлення приміщення. Квіти «Рандоріа» зачаровували дам своєю чарівною красою, пробуджуючи в них палке бажання отримати такі ж, проте їхнє подружжя та кавалери розуміли, що їм навряд чи вдасться роздобути настільки чудові творіння природи.

       Жінки були тими, хто готовий із захопленням перейняти все, що їм запропонує кронпринцеса. Сліпе копіювання чужих смаків та захоплень було для них звичним способом життя. Незважаючи на свободу вибору в країні, ці люди і надалі вбиралися у важкі, розкішні вбрання, щоб продемонструвати свою велич, таку характерну для знатних осіб інших держав.

       Готуючись до виходу, Емі востаннє поглянула на себе в дзеркало. Прекрасний образ, створений нею, вражав уяву. Розкішне плаття, в якому переплітались чарівні відтінки ніжно-рожевого та чорного кольорів, гармоніювали одне з одним, створюючи воістину чудову картину. Однак на оголеній шиї було прикраси, вкрай необхідної для завершення цього розкішного ансамблю.

       Відсутність витонченого намиста змушувала Емі відчувати певну неповноцінність свого образу. Вийти у світ в такому вигляді кронпринцеса ніяк не могла, адже це суперечило її статусу та вишуканому смаку. Водночас, і вдягати те, що було приготовлено, здавалося їй недоречним. Її душа жадала гармонії та досконалості.

«Що ж мені робити?» — замислилася вона, кусаючи нижню губу в легкій розгубленості.

       Раптом від похмурих роздумів Емілію відволік мелодійний, але ледь чутний стукіт, що долинав зі сторони тераси. Не відчуваючи ані крапельки страху чи сумнівів, а лише цікавість, дівчина рушила на звук, відчинивши скляні двері. Хвиля свіжого літнього вітерцю увірвалася в її милу, затишну кімнатку, злегка розтріпавши її елегантно укладене волосся. Кронпринцеса огляділа околиці, але нікого не побачила. Підійшовши ближче до балконних поручнів, вона спрямувала свій погляд униз і, на свій подив, виявила перед собою герцога Варціліона. Його несподівана поява сколихнула в душі дівчини цілу бурю емоцій.

—  Даліос! — вигукнула Емілія, розквітаючи сліпучою усмішкою. Здавалося, що лише в його присутності її обличчя осявало таким щирим і радісним виразом.

—  Давно не бачилися, ваша високосте, —  промовив він, граційно перестрибуючи на балкон. — Вибачте, що змусив вас так довго чекати.

— Мої очікування не мають такого великого значення, як моя віра у вас. Я рада, що ви прислухалися до моїх слів і змогли стримати обіцянку, повернувшись до мене живим та неушкодженим.

— Завдяки вашому медальйону я був врятований від неминучої загибелі. — Даліос дбайливо передав дівчині дорогоцінну річ.

       Кронпринцеса з трепетом взяла свій медальйон, притискаючи його до грудей. Її витончені пальці ніжно обвили тонкий ланцюжок, наче заспокоюючи себе відчуттям його знайомої ваги.

— Даліос, чи не могли б ви допомогти мені його одягнути?

— Ваша високосте, у мене дещо є для вас. — Молодий герцог дістав, із внутрішньої кишені свого піджака, бордову коробочку і обережно її відкрив.

— Це ж… — здивовано прошепотіла Емілія.

— Ви малювали таке ж намисто, проте говорили, що для його створення немає потрібних матеріалів. Тоді відвідала мене думка про те, що ви вимагаєте неможливого, поки мені не відчинилися двері до іншого світу.

— То ви були в країні Латіск?..

—  Так. Досить незвичайне місце та повно чудес. Час там тече по-іншому, тому цю прикрасу встигли зробити вчасно.

—  Так, я знаю ... чотири дні рівні одному дню нашого світу ... Даліос, вам і справді можливо зробити все. Я не розраховувала на те, що колись зможу здійснити цей задум, адже Латіск не здатний прийняти всіх людей. Лише обраним вхід туди дозволено. Дякую вам за це.

— Книги, які ви читали, дуже незвичайні, сповнені казкових образів. Вони змушують вірити у безліч чудес, проте… — герцог Варціліон одережно взяв у свої грубі руки кольє і акуратно надів його на шию юної леді. — …Мій світ надто відрізняється від вашого. Він не настільки яскраво описаний, немає нічого світлого, доброго і милого. Він пряма протилежність вашого ідеалізованого світу. Іноді мені здається, що ці відмінності стануть серйозною перешкодою у наших взаєминах.

—  Це не так. Наші погляди на цей світ доповнюють одне одного. Нехай ми заручені, але я рада мати такого друга, як ви, тому не дозволяйте сумнівам і хвилюванню взяти верх над собою.

— По вас і не скажеш, але ви дуже мудрі, ваша високосте. — Посміхнувся він. — Добре, я прислухаюсь до вашої поради, проте потім не засмучуйтеся, якщо побачите мене іншим.

—  Домовилися. — Мило усміхнулася вона у відповідь.