Розділ 5. Обійми співчуття!

       Час стрімко біг уперед. До довгоочікуваного балу залишалося лише кілька дорогоцінних днів, а герцог Варціліон так і не з'явився у величній столиці. Від нього не надійшло жодної звістки, і ніхто не знав, що ж з ним сталося, більше того — чи він живий взагалі.

       Королю не давали спокою тривожні думки про репутацію його улюбленої доньки. «Що, якщо герцог так і не з'явиться? Невже чарівна Емілія буде змушена з'явитися на бал без супроводжуючого? Невже її тріумфальний дебют обернеться жахливим провалом?» — ці питання не давали змученому батькові жодної хвилини спокою. Однак сама Емілія зберігала дивовижний спокій, незворушно продовжуючи готуватися до такої важливої ​​події.

       Нарешті настав останній передбальний день. Надворі яскраво сяяло сонце, щедро даруючи свої лагідні промені. Прокинувшись під ніжний пташиний щебет, кронпринцеса потягнулася, мило посміхнувшись. Всю ніч вона милувалася прекрасними зірками, подумки розмовляючи із рідною матір'ю, образ якої жив лише на парадних портретах.

— Ваша високосте, ви вже прокинулися від сну? — у дверцята делікатно постукала особиста покоївка кронпринцеси.

—  Так, можеш заходити. —  відповіла Емілія з ніжною усмішкою на прекрасному обличчі.

       Служниця не наважилася переступити поріг кімнати її високості, не впевнившись, що її власний зовнішній вигляд бездоганний —  одяг досконало охайний, волосся суворо і витончено укладене в акуратний хвостик, а начищене, до блиску, взуття сяє, немов коштовне каміння. Дівчина завжди ретельно стежила за своєю поведінкою та словами в присутності прекрасної Емілії, адже раніше вона служила в лавах доблесних лицарів, де цінувалися зовсім інші якості. Там важливо було проявити свій сильний характер, щоб інші не наважилися використати тебе у своїх корисливих цілях.

       Переконавшись, що все відповідає строгому придворному етикету, служниця обережно прочинила двері і завмерла в захопленні, побачивши перед собою істинну богиню, що навіки полонила її тремтливе серце.

— Доброго ранку, Алія, — посміхнулася Емі, немов весняне сонце, що осяяло кришталеву рань.

«Так мило! ~» —  злегка зарум'янилась дівчина, ніжно схиливши голову. — Доброго ранку, ваша високосте.

— Ти змінила зачіску?

       Сяючи подібно до ранкової зорі, Емілія плавно піднялася з шовкових простирадл свого ложа. М'яко розгладивши складки витонченої нічної сукні, вона велично наблизилася до своєї вірної служниці. Доторкнувшись ніжними пальцями палаючих рубінових локонів дівчини, Емілія з цікавістю та захопленням вивчала вишукану нову зачіску, що надавала її вірній помічниці ще більш витонченого та чарівного вигляду.

— Так… Ви часто говорили про це, тому… я вирішила прислухатися до вашої поради… — відповіла Алія, соромливо посміхаючись, наче ніжний бутон, що розпускався на світанку.

— З суворої красуні, ти перетворилася на милашку, — промовила Емі, обдаровуючи дівчину теплим, як літній бриз, поглядом.

— Дякую за такий приємний комплімент, ваша високосте, — зніяковіло посміхнулася покоївка, опускаючи довгі вії.

— Сьогодні такий чудовий ранок. — Кронпринцеса підійшла до вікна, смикнувши за, вишиті золотою ниткою, фіранки, впускаючи в кімнату яскраві промені висхідного сонця. — Так хочу знову прогулятися живописними вулицями Кансіл, — мрійливо мовила вона.

— Ваша високосте, вам не можна залишати стіни палацу, — з жалем промовила покоївка.

— Знаю, — сумно зітхнула Емілія. — Я терпляче чекатиму того дня, коли зможу подорожувати рідними краями, не боячись нічого.

— Ваша високосте, з вами точно все гаразд? Герцог Варціліон не з'явився. Можливо, він уже мертвий...

—  Ні. З ним все гаразд.

—  Звідки у вас така впевненість? — здивовано запитала Алія, підносячи на неї свій погляд.

—  Я це відчуваю. Я відчуваю, що він живий і здоровий. А ще він обіцяв повернути мені мою річ. Така людина, як він, не спроможна порушити своє слово, — з теплотою вимовила свої слова кронпринцеса.

— Завтра на вас чекає важлива подія. Якщо герцог Варціліон не з'явиться, то доведеться знайти йому гідну заміну.

—  І цією заміною будеш ти, —  мило усміхнулася юна леді, озирнувшись. — Я була б рада, якби ти стала моїм партнером замість Даліоса.

—  Я? — здивувалася Алія, не вірячи своїм вухам.

— Нехай ти не чоловік, нехай ти змушена звертатися до мене так формально через свої обов'язки, але я завжди бачу в тобі свою єдину подружку. Я завжди готова поділитися з тобою всіма радісними моментами життя. — М'яко промовила Емілія, з ніжністю дивлячись на свою вірну покоївку.

«Невільниця власного дому, яка не має права на вільне життя. Мені так шкода, що ваша доля така сумна, ваша високосте», — з жалем подумала дівчина, укладаючи Емілію в теплі обійми. — Якщо вам сумно, не тримайте ці емоції у собі, дозвольте їм вилитись назовні.

— Дякую… — відповіла Емілія, знаходячи розраду в щирій турботі своєї вірної подруги.