XIХ

— Чого тобі? — самовільно вирвалося в мене, адже я не сподівалася побачити цю людину ні сьогодні, ні завтра, ні колись.

— Пані, пані, тихо, зараз все обговоримо, — мене перебив чоловік років сорока п'яти в діловому костюмі з папкою. — Може спочатку ви нас впустите до квартири? — серйозно запитав мужчина, що чимось нагадував Карлсона. Чи то зріст, чи то вага, чи то костюм, який впритул сидів на ньому та от-от грозився тріснути й розлізтися не лише по швах.  

— Угу, — закивала головою я, — ви більше нічого не придумали? Троє незнайомців на порозі моєї квартири хочуть зайти всередину! Ага, зараз!

Чоловік-Карлсон кілька секунд порився в сумці, яка нагадувала жіночу, а потім ткнув мені між очі пртріпану шпоргалку, як виявилося згодом — то було посвідчення. Чоловік — бригадир, який працює в будівельній компанії, привів двох робітників, що найближчим часом мали розпочати ремонт у квартирі Сергія.

— Дозвольте пройти до квартири, — тепер вже офіційно промовив чоловічок, який ввімкнувши ділового, виглядав ще смініше, ніж до цього.

— Добре, — офіційно сказала я. — Тепер проходьте. Прошу!

Майстри діловито зайшли до квартири, окинувши її професійним поглядом.

— Так, — сказав бригадир, — саме так все розписав нам пан Сергій, не збрехав…

— А сенс йому брехати? — здивувалася я. — Чи ви думаєте, що він сказав би, що його квартира повний фарш, а ви б прийшовши не побачили б самі, що це абсолютно не так? Проходьте, роздивляйтеся! — по-хазяйськи скерувала я, стоячи біля підвіконня та міцно тримаючись за шаршаву пластмасу.

Бригадир зі своїми спеціалістами пройшли в найбільшу кімнату та почали говорити якимись незрозумілими для мене термінами та тицяти пальцями в бетонні стіни й таку ж підлогу, яку я ще вчора добряче пропилососила.

— Так, хлопці, — діловито заявив мужчина-Карлсон, — фронт роботи на власні очі побачили, тепер можна й приступати.

— Тобто як приступати? — здивувалася я. — Сьогодні?

— Нууу, так, — здивовано протягнув бригадир, — чи вас щось не влаштовує?

— Та ні, — розгублено покивала я плечима, — просто Сергій сказав, що ви сьогодні лише подивитеся, а вже завтра…

— Та… то ж було вчора, — посміхаючись кивнув рукою чоловік, — сьогодні он в нашому полку прибуло, то й будемо працювати, — за широкою усмішкою, очі маленького чоловічка заховалися за щоками, зробивши його лице подібним до обліку гейші, тільки йому, на відміну від спокусливої красуні, не вистачало яскраво-червоної помади на губах. — Знайомтеся, — кивнув він на підлеглих, що стояли поруч з ним. — Це наш професійний майстер на всі руки Олег, а це — кивнув рукою на іншого молодика, — новенький, який має гарні рекомендації з-за кордону. Це — Толя, він теж допомагатиме перетворити ваш дім на казку.

— Так, ми знайомі… були колись у минулому житті, — протягнула я, глянувши на Анатолія — своє перше кохання, який так осунувся та постарів за останній час. 

Він виглядав років на п'ятнадцять старше свого віку, і якби я не знала скільки йому років, то однозначно б сприйняла його за однолітку бригадира-Карлсона, який виглядав теж не на всі сто відсотків.

— Але то було давно й неправда, — відповів Анатолій відводячи свій погляд кудись, далеко за горизонт, ніби, хотів там спіймати байдужим поглядом те, чого вже давно немає.

— От і прекрасно, що ви знайомі, — задоволено потер долоні бригадир та відкланявшись, залишив мені двох своїх співробітників, які пильно почали оглядати підлогу, стіни та стелі.

— Олег, — промовив Анатолій до свого напарника, — тут стіни вирівняні, тому нема сенсу їх знову тягати, — діловито заявив молодик. — Марна трата грошей і часу.

Олег тим часом, здивовано дивився на товариша та не розумів, чому він вирішив лишити їх додаткового заробітку, адже клієнтка всеодно нічого не дотумкає, і сприйме все як належне.

Мені некомфортно було перебувати в такій компанії майстрів по ремонту, один з яких просто увірвався в моє теперішнє життя з далекого минулого. 

Наш із ним роман так і не став повістю, й ми залишили його недописаним там, в далекому минулому, яке завертіло більшість спогадів та гумкою стерло рани, які, хоч і були нанесені простим олівцем, впевнено надавлюючись, залишили на своєму місці глибокі, темні сліди, що перезнявшись на кілька сторінок вперед, деякі з них лежали до цього часу недописаними, продавленими гострим стержнем олівця, який так і лежав каменем нечіпаний у моїй пам'яті.

Пробіли заповнити мені так і не вдалося. Не скажу, що я відчайдушно шукала своє кохання, але й не можу сказати, що збиралася в монастир, до теперішнього часу. Сьогодні все інакше, і, звичайно, в мене більше ніколи не буде ані відносини ані чоловіків, ані того й іншого. Все, баста! Нема надій, нема сподівань, не буде і розчарувань. Для чого це все? Невже, щоб створити сім'ю, треба подолати безліч перешкод та труднощів? Невже всі пари, що вирішують жити разом, виховувати дітей та будувати спільне майбутнє, мають безліч проблем на своєму шляху? 

Я дивилася на Анатолія крадькома, поки він господарем ходив по квартирі мого брата, обливляючись, де і що треба зробити. За весь цей час багато чого змінилося в наших долях, але я продовжувала належати тільки собі, а він — відчув всі принади сімейного щастя та батьківства, змушений був втікати зі звичної йому зони комфорту. Не думаю, що він би добровільно погодився залишити дитину хтозна де, та повернутися на батьківщину за хорошої долі. Можливо, в нього все ще владнається і життя знову завирує з новою силою, нищачи всі бар'єри на своєму шляху.

— Хазяйко, — висмикнув мене зі спогадів чоловічий голос, — а клей у вас є? — то був Олег, у якого руки чесалися якнайшвидше розпочати клопітку роботу.

— Звідки я знаю, що тут є?! — знервовано кинула я. — Я в цій квартирі без року тиждень, тому знаю так само як і ви, разом взяті.

— Ооо, — хихикнув Олег, який почав трішки розкутіше себе поводити, ніж у перші хвилини знайомства. Цікаво, а що ж він робитиме, коли пропрацює тут тиждень, в нижній білизні по квартирі розсікатиме, і то, це в кращому випадку. — То ви заробили на такі хороми, цікаво, де ж стільки платять?