VI

Але, марево не зникло. Переді мною був ніхто інший, як Толя, те саме, перше кохання, яке десять років тому, ніби, випарувалося із мого життя, а тепер, в момент, коли я остаточно вирішила поставити на всіх чоловіках жирний хрест, його принесло мені на очі. Мабуть, недаремно все ж таки він опинився саме тут і зараз.

— Привіт, — невпевнено промовив мені Толік, опустивши вниз сором'язливий погляд. Було видно, що йому соромно зустрічатися зі мною очима, адже його червоні щоки це виказували. Він завжди соромлячись червонів, як варений рак.

— Привіт, — холодно відказала я, кинувши на нього зверхній погляд. 

Так, а Толька дійсно осунувся. Схуд та змарнів, на обличчі з'явилися зморшки, а очі, ніби, дві затухлі вуглинки, які вже давно перестали жевріти.

Після випадкової зустрічі й такого ж привітання, я швидко зачинила за собою хвіртку та зраділа, що побачила Анатолія разом з товаришем саме біля свого двору. Я ж теж почервоніла, а так — він не встиг цього побачити, натомість перед ним постала залізна леді без емоцій та спогадів.

— Щось у тебе з настроєм? — запитав брат, який саме на подвір'ї підкручував свою машину.

— Та, — кивнула рукою я, — стомилася трохи, а так все в нормі. А ми що, вже будемо збиратися?

— Так, хвилин за тридцять виїжджаємо, мене терміново викликають по роботі — схвально кивнув Сергій головою та знову сховався під капот свого залізного коня.

Дорога стелилася перед нами чорною змією, яка то плавно вела нас вперед, то закручувала у шалений вир своїми численними поворотами. Ранній червень можна було відчути на запах прямо із салону авто. Зелені поля, прикрашені яскравими волошками, ніби посміхалися до сонця, радіючи новому дню.

Я навіть не встигла оком зморгнути, як ми вже були в Сумах.

— Чуєш, Юль, — під'їжджаючи до мого будинку серйозно сказав Сергій, — як ти дивишся на те, аби переїхати в мою новобудову?

— Тобто? — здивовано я округлила на брата і без того великі очі.

— Ну, я поїду закордон на роботу, кімнату одну я вже зробив і ванну теж, а так хоч будеш спостерігати за домом. Ну і ремонтники будуть ходити до тебе доробляти квартиру. Ну сама будеш домовлятися з ними, коли буде зручно, а то розтягнуть мою хату, сама розумієш. Без контролю дай їм волю!

— Навіть не знаю, що й відповісти, — розгублено подивилася я на брата. — Я ж знімаю квартиру, щоправда, вона здорожчала.

— Ну, погодься, умов у тебе нормальних нема. За шию не капає, стеля на голову ще не впала — це вже добре, але ж так далеко від центру, а беруть з тебе оренду як за квартиру-студію в новобудові самого центру.

— Але ж робота недалеко, — спробувала зауважити я.

— Але ж у тебе машина є, — вдарив мене черговим аргументом Сергій, як по голові обухом.

— Ой, не сип сіль на рану з тією машиною, — тяжко зітхнула я. — Скажи краще, як на довго ти їдеш і куди?

— В Данію, — спокійно сказав Сергій. — На три місяці.

— А чому раніше не казав?

— Не казав, бо мав особисте життя, а зараз мене тут копійчана робота вже не тримає, та й хлопці знову запропонували, от я в останній момент прийняв це рішення. Батькам, щоправда, ще не казав — не хотів псувати передсмак омріяної подорожі. 

— Ну ти й відчайдух, брате, — тяжко зітхнувши, я відчинила двері авто. Сергій ув'язався за мною. Коли ми відкрили двері моєї арендованої квартири, я з жахом помітила, що взуття в передпокої плаває, як у озері. Мокрий як курка Фелікс, з усього розгону заскочив мені на руки, тільки-но я встигла переступити поріг квартири. Всередині в мене все захололо.

— Що за чортівня? — запитала я.

— Здається, тебе затопили, — піднявши голову догори сказав Сергій.

І правда, зі стелі текло, зі стін текло, а всі шпалери разом з новою, натяжною стелею лежали в однорідному місиві, яке спокійнісінько собі розташувалося посеред вітальні.

— Я уявляю, що зчинить господиня, коли це все побачить, — перед моїми очима постала не дуже приємна картина та передчуття того, що хитра хазяйка звинувативши мене в усіх смертних гріхах і змусить виплачувати триста відсотків за вартість ремонту.

— Дзвони їй, поки я тут, — посміхнувся брат.

Так я і зробила. Чого тільки не говорила Єлизавета Адамівна, коли прилетіла на наш виклик.

— Куди ти оце дивилася, шерепо, — мало не накинулася на мене господарка квартири з кулаками, тільки Сергій завадив втіленню її страшниого задуму. — Все, ти мені тепер повинна будеш до кінця життя виплачувати матеріальну та моральну компенсацію, ще й оплачувати повністю ремонт.

— По всій квартирі, — засміявся Сергій, не витримавши цирку.

— А ви, юначе, — переключилася господиня квартири на мого брата, — взагалі геть звідси, а то поліцію викличу.

— Я піду, лише зі своєю сестрою, а поліцію я зараз і сам на вас викличу через наклеп та вимагання грошей. Ви, хоча б, ввімнули мозок і подумали, в чому винна Юля, якщо затопили її сусіди зверху, а не вона їх? — серйозно промовив Сергій.

Хазяйка у відповідь тільки розгублено кліпала очима та не мала чим крити факти, які озвучив мій брат.

Збиралися ми швидко. Завдяки Сергієві мені блискавично швидко вдалося спакували речі, яких, виявляється, було не досить багато. Забравши мокрого кота й кілька картонних коробок, відкланявшись господині та представнику ЖЕКа, ми з братом поїхали в Сергієву нову квартиру.

Посеред дороги мій телефон заздвонив, від його дзвінка я аж кинулася. На екрані я знову побачила ім'я "Яна".

— Слухаю, — різко відповіла я, адже її дзвінок ще дужче мене розізлив.

— Нам треба сьогодні зустрітися, терміново! В мене нема часу більше чекати! Гроші в мене, з тебе лише присутність і розписка.

— Де? — коротко запитала я.

— На нашому місці, через півгодини.

Сергій не задаючи зайвих питань, зупинився біля кафе "Блюз", а сам поїхав на свою нову та квартиру повіз мої речі.

— Вау, — ти сьогодні ще краще виглядаєш, — усміхнулася Яна. — Ось тут сто п'ятдесят, — приступивши одразу до справи, помахала вона конвертом перед моїм обличчям, — а ось аркуш паперу та ручка.