ІІ

Коли двері моєї машини відчинилися і до салону зазирнув чоловік, а-ля "новий росіянин", мені стало зрозуміло, що то був не землетрус. То було гірше — насувався апокаліпсис.

— Ну, красуне, як будеш розплачуватися? — вульгарно жуючи жуйку, запитав у мене здоровань.

— Я думав тут якийсь ботанік, а тут диви яка краля! — Де не візьмись, в інших дверях з'явився ще один такий здоровань. — То що, платитимеш на місці, чи розрахуєшся в кредит?! — Надуваючи бульку із жуйки захіхікав здоровань номер два.

Взявши себе в руки, я намагалася тверезо оцінювати ситуацію. Хоч як мені не було страшно, але ввімкнувши критичне мислення, я пригадала, що це не я в'їхала в них, а вони в мене, а це в корінь змінює справу.

— Доведеться вас розчарувати, панове, але я викликаю поліцію та страхового агента. Не я в'їхала вам у задній бампер, чи не так? І так, у мене, сподіваюсь, що і у вас, є відеореєстратор, то які можуть бути проблеми?— Зробивши серйозне обличчя сказала я, дістаючи з кишені пошарпаного старого телефона.

Я помітила, що два здоровані змінились на обличчі. Потім переглянулися та швиденько побігли до своєї машини. Вискочивши вслід за ними я на ходу ввімкнула камеру, аби встигнути зняти їхні номери авто, а також, мати доказ, що наздогнали мене, а не я погано паркувалася. 

Миттю такі непереможні дядечка зірвалися з місця та порушуючи всі правила дорожнього руху з розбитою фарою поїхали геть. Я раділа, що встигла зняти їхню втечу та реєстраційні номери. Хоч доказова база і сумнівна, але краще така, аніж ніякої, адже відеореєстратор не працював і висів як муляж.

В мене теж були незначні пошкодження, але моя старенька "Лада Калина" ще перебувала в кредиті, адже я взяла на неї гроші в борг під шалені відсотки банку лише три місяці тому, а тепер на неї чекає ремонт. А якщо виявлять сумісні пошкодження, то мені й за квартиру нічим заплатити буде, тому без поліції і страхової не розібратися.

Не вагаючись я викликала поліцію, яка на диво дуже швидко приїхала на виклик.

— О, знайомі обличчя, — посміхнувся до мене поліціянт, який нещодавно люб'язно просив мене від'їхати від світлофора.

— Я теж вас рада бачити, — з усіх сил я намагалася бути з ним люб'язною.

— І от скажіть тепер, що це не доля, — пускаючи бісики, промовив мені симпатичний мужчина.

— Я і не збиралася, — не знаючи чому, я почала йому посміхатися у відповідь.

Коли ми все оформили і з поліцією, і зі страховою, я вже збиралася рушати, як до мене підійшов поліцейський зі словами:

— Ви забули розписатися. Ось тут, тут, — уважно показував він вказівним пальцем на кривуляки-галочки, жироно наведені ручкою, — і тут, будь ласка.

Я поставила підписи та повернула ключ запалення. В останній момент поліціянт, імені якого я так і не дізналася, сказав:

— Так, чудово, усе вірно, — посміхнувся він мені своєю голівудською посмішкою. — Може на днях ви б погодилися сходити зі мною в кіно?

— Може б і погодилася, — сказала я, зовсім не плануючи йти на побачення ні з ним, ні з кимось іншим. Якби ці слова сказав Олексій… або просто написав коротеньке смс…

— То можна ваш номер? — Продовжував стояти на своєму миловидний полісмен, вже за мить про існування якого я встигла забути.

— А, так, у ваших протоколах повинен бути. Якщо доля, то знайдете, — кинула я та поїхала додому.

Коли я нарешті дісталася до своєї квартири, не могла повірити, що сьогоднішні події були насправді. Мене зараз найменше хвилювала машина та майбутня тяганина з нею. Не лякали й неочікувані фінансові трати, які наближалися до мого і без того порожнього гаманця. Хоча страхова і пообіцяла найближчим часом вирішити ситуацію, але обіцяного можна довго чекати.

— Мяу, — почула я нахабний голос мого розгодованого Фелікса, який внюхав моє повернення, послизнувся та мало не впав посеред коридору.

— І не треба так на мене дивитися, не купила я тобі корму. І нічого не купила! Ходімо пошукаємо щось у холодильнику, — промовила я до свого улюбленця, і він розуміючи все з півслова, махаючи хвостом побіг зі мною наввипередки. 

Знайшовши в пакеті залишки молока я вилила його коту, а сама навіть не думала їсти. Пити мені теж не хотілося, як і існувати в цьому світі взагалі. 

Сівши на кухні за стіл, я спостерігала як кіт хлепче молоко, час від часу обтрушуючи змочені вуса, а ще дивилася на телефон, на якому крім надпису "Huawei" та потрісканого захисного скла, не було жодної нової інформації.

Не витримавши важкої тиші, я все ж схопила старенький смартфон і знайшла останній набраний "Олексій" та ні секунди не сумніваючись натиснула на кнопку виклику. З іншого боку до мене доносилися лише довгі, нестерпні гудки. Я набрала знову, але після кількох гудків на телефоні з'явився надпис "зайнято" і я вирішила, що коханий зараз передзвонить. Гіпнотизування телефона продовжилася знову, але так само, як і минулого разу, воно не принесло результату — мені ніхто не дзвонив.

— Безсердечний! — Гукнула я та зі злістю відкрила ноутбук, ледь не відірвавши його частину. Першим, що я зробила — зайшла на сайт знайомств, акаунт якого була рішуче налаштована видалити назавжди. Так як я не заглядала на нього півроку, рівно стільки, скільки ми зустрічалися з Олексієм, листів там накопилося чимало. Я не збиралася їх переглядати, але мою увагу привернула цифра "75", саме стільки разів мені писав дехто з акаунту "Твоя мрія". Цікавість узяла гору і я відкрила останнє повідомлення. "Не хвилюйтеся, це не безкоштовно".

Нічого не розуміючи, я відкрила ще одного листа: "Я дуже вас прошу погодитися на зустріч, я все вам поясню. В боргу не залишусь"

— Дивний підкат! — Сказала я вголос, чим налякала кота, який різко піднявши вуха, заціпенів на місці. — Тільки збоченців нам не вистачало, правда, Фелікс, промовила я, а рука сама відкрила ще одне послання: "Напишіть місце і час, коли вам буде зручно зустрітися".

Я відкривала повідомлення через одне, три, п'ять, просто навздогад, від нема чого робити.