Коротке містичне оповідання

Просидівши вихідні перед комп’ютером, переписуючись із друзями та переглядаючи відео –  як не набрати вагу після пологів, нам захотілося чогось солодкого. У холодильнику сумувала гірчиця із манною кашею, а всі полиці пустували. Складалося враження, що весь запас цукру мігрував до Південної Америки, нарікнувши нас на тліне існування.

Годинник показував 21.53, натякаючи що все у моїх руках, головне швиденько зібратись. Більшість магазинів закрилися ще о восьмій, але біля трояндового парку лавка працювала до 22.30, а інколи і довше, при умові наявності інтелігенції із сигаретами.

Кінець листопада видався теплим і земля ще не встигла покритися білою кіркою. Натомість четверту добу всім дошкуляв густий туман. У новинах, навіть, передавали, що це унікальне явище, котре ніхто із нині живих на планеті не бачив. Точніше –  розповідали що востаннє такий густий туман фіксували у нудотному 1895 році біля Києва. Та, не зважаючи на теплий вечір, я одягнула два вовняні светри і куртку з підкладкою. До пологів залишалося два з половиною місяці і я, не будучи мерзлячкою, стала тепліше одягатися.

 З кожним днем я все більше задумувалася над майбутнім первістком і вже називала його Артемом – в честь мого першого хлопця, котрого ненавиділа до ніжного трепету в серці. Коли мені ставало нудотно  я починала розмовляти із своїм пузиком, уявляючи ким стане мій син.

– Через десять хвилинок у нас буде купа рошенівських батончиків синього та червоного кольору. А одного разу ти спробуєш оранжевий і переконаєшся наскільки він не смачний.

Туман стояв густіший, ніж зранку і фари автомобілів губилися між завислими краплями води.

 – Ти помітив що вночі різко похололо. Потрібно було б одягнути чорний гольф, але не переймайся, ми швиденько пройдемося трояндовим парком і повернемося назад. Артемко, ти й не помітиш як опинишся вдома у теплому ліжку із чаєм, а потім дочитаємо книгу Макса «Там де немає бога».

У животі відбувся легенький рух Артемка і Настя продовжила :

– Розумію, наступного разу читатимемо Вінні Пуха або подорожі до Нарнії. Мені ці книги у дитинстві читала матінка, а скоро настане і моя черга.

Перед входом до Трояндового парку дістала телефон і ввімкнула ліхтарик, але не встигла зробити і п’ять кроків як на екрані висвітилося :

– Допоможи мені!

 Повідомлення прийшло по «вайбер» із невідомого номеру. Раніше сервіс відразу блокував незнайомі номери і запитував згоду на прочитання вмісту, а тут несподіванка. Та й кому потрібна була моя допомога, але залишитися байдужою не змогла.

– Хто ти? Звідки у тебе мій номер, – швиденько набрала задубілими пальчиками.

– Твій друг… допоможи…

У мене багато друзів; деяких, навіть, ніколи не бачила, адже знайомилася переважно у просторах інтернету і переписувалася з багатьма на різні теми. Бували дні, коли знайомилася із п’ятьма-шістьма людьми на форумах молодих мамусь, тому тоді мене цікавили дві речі: чим я можу допомогти і яких більше батончиків купити?

– І чим саме?

Хотіла ще написати жарт : «чим тобі допоможе жінка, котра кожні тридцять хвилин бігає до туалету», але передумала.

– Я чекаю на перехресті центральної та тисової алей.

Моїм тілом пробіг табун мурашок і ніжки почали труситися. До магазину я рухалася по косій дорозі і перебувала не більш як в трьохсот метрах від невідомого друга. Хто він? І як дізнався про мене?

Трояндовий парк мав форму трапеції і на те, щоб перейти його вистачало не більше п’яти хвилин.  Уночі ним вешталися підлітки та розпивали напої на лавках. Але сьогодні панувала тиша. Тьмяне освітлення із центральної алеї губилося у тумані, а тисова і коса перебували у повнісінькій темряві. Ліхтарик освічував не більше метра дороги.

Поки я роздумувала у яку сторону бігти, екран спалахнув новим повідомленням :

– Артем.

А потім воно продублювалося з десяток разів і мій ліхтарик відімкнувся. Порухом пальців світло повернулося, але у налаштуваннях помітила, що wi-fi, як і мобільний інтернет, відключений.

– ШВИДКО! Я НЕ МОЖУ ЧЕКАТИ… ТИ ЄДИНА … ТИ МОЄ СОНЦЕ

Артем? Чи справді це він. Матуся розповідала, що він виїхав до Данії і не збирався повертатися додому, навіть, оформив громадянство. Ще й всім розповідав, що Україна гниліша перегною. Але ж кому ще він міг написати? Я живу поряд із парком і, напевне, у нього є мій номер телефону. А я ж, дурепа, видалила його контакти разом із усіма фотокартками.

– Артемко, чуєш, Артемко? Зараз я тебе познайомлю із свої давнім другом. Ми колись любили одне одного, але потім… потім, щось не вийшло. В Артемка щось трапилося і ми йому швиденько допоможемо, а потім підемо далі по сині та червоні батончики.

На вулиці стало холодніше, а туман набрав кольору молочної каші. Тримаючись одною рукою за животик, я вирушила до перехрестя двох алей. А в голові згадувала образ Артемка і як з ним цілувалися, а потім із нас сміявся весь клас. Але що з ним могло сталися? І що він робив у парку в ночі.