Розділ 34: Сповідь на руїнах

Еллі стояла, притулившись до холодних іржавих воріт старої школи, її серце гупало, як барабан, а слова Ліама — «Я не здамся» — гуділи в голові, наче відлуння. Багряне небо над головою темніло, зірки пробивалися крізь хмари, а холодне повітря кусало її щоки. Вона стиснула шарф, її пальці тремтіли, коли вона дивилася, як його постать зникає в сутінках. Але раптом він зупинився. Його плечі напружилися, ніби він боровся з собою, а потім різко розвернувся і пішов назад до неї, його кроки були швидкими, рішучими.

— Еллі, — його голос був хрипким, сповненим напруги, коли він зупинився за крок від неї. Його очі горіли в напівтемряві, і вона відчула, як її дихання перехопило. — Я не закінчив.

Вона відкрила рота, щоб заперечити, але слова застрягли в горлі. Його близькість, тепло його дихання в холодному повітрі, змушували її серце битися швидше. — Ліаме, я сказала, що мені потрібен час, — прошепотіла вона, але її голос був слабким, зрадницьки тремтів.

Він похитав головою, його пальці стиснулися в кулаки, ніби він намагався втримати себе. — Ні, Еллі, ти маєш знати все. — Його голос став глибшим, палкішим, і він ступив ще ближче, так що вона відчула запах його одеколону — терпкий, із нотами кедру. — Той день народження… коли я висміяв тебе… це не було просто так. Я не був просто дурнем. Ти мені подобалася. Тоді, у п’ятнадцять. Ти подобалася мені, Еллі, але я був занадто слабким, щоб піти проти тих «крутих» ідіотів, з якими тусувався.

Еллі застигла, її очі розширилися. Його слова вдарили, як блискавка, розриваючи її захист. — Що? — Її голос зірвався, і вона відступила, її спина міцніше притиснулася до воріт. — Ти… ти жартуєш.

— Ні, — відповів він, його голос був низьким, майже болючим. — Я бачив, як ти сміялася на уроках, як ти червоніла, коли хтось хвалив твої малюнки. Я бачив тебе, Еллі, і я хотів бути ближче. Але я боявся. Боявся, що мене засміють, якщо я покажу, що мені подобається «та дівчинка з окулярами». — Він усміхнувся, але його усмішка була гіркою, сповненою жалю. — І коли я висміяв тебе на тому дні народження, я бачив твій біль. І я ненавидів себе за це. Кожен день після того.

Еллі відчула, як її горло стиснулося, а очі запекли від сліз. Вона не могла повірити йому, але його голос, його очі — вони були такими щирими, такими оголеними. Вона згадала той день, як вона стояла в своїй сукні, тримаючи торт, як його сміх розірвав її серце, як крем стікав по його обличчю, коли вона кинула торт. Але тепер, чуючи його сповідь, вона відчувала, як той біль тане, поступаючись місцем чомусь іншому — теплу, що розливалося в її грудях.

— Чому ти не сказав цього раніше? — Її голос був хрипким, сповненим болю й гніву. — Чому ти чекав, поки все не зруйнується? Моя кар’єра, моє життя… я думала, що ти зрадив мене, Ліаме!

Він ступив ще ближче, його обличчя було так близько, що вона бачила кожну вію, кожну тінь у його очах. — Я не зраджував тебе, — сказав він, його голос був низьким, палким, ніби вогонь, що спалахнув між ними. — І я не зраджу. Я кохаю тебе, Еллі. Завжди кохав. Просто з часом це почуття загубилось і я не зміг відразу згадати тебе. І я не дозволю тобі піти, не показавши цього.

Перш ніж вона встигла відповісти, він нахилився і поцілував її. Його губи були теплими, наполегливими, але ніжними, ніби він боявся зламати її. Еллі застигла, її руки мимоволі піднялися до його грудей, але замість того, щоб відштовхнути, вона стиснула тканину його светра. Його поцілунок поглибився, став палкішим, його пальці м’яко вплелися в її волосся, притягуючи її ближче. Вона відчула, як її тіло здригнулося, як жар розлився від губ до кінчиків пальців. Його дихання було гарячим, нерівним, коли він притиснувся до неї, ворота за її спиною тихо скрипнули від тиску їхніх тіл.

Еллі відчула, як її серце розривається. Частина її хотіла відштовхнути його, крикнути, що вона не може довіряти, що біль занадто сильний. Але інша частина — та, що пам’ятала його усмішку в шкільних коридорах, його тепло в ту ніч, коли він зізнався в коханні, — тягнулася до нього. Його губи рухалися проти її, повільно, але з такою пристрастю, що вона відчула, як її захист руйнується, як стіни, які вона будувала роками, тріщать під його дотиком. Його рука ковзнула по її щоці, великий палець ніжно погладив її скулу, і вона відчула, як сльоза скотилася по її обличчю — не від болю, а від чогось глибшого, що вона боялася назвати.

Він відсторонився, але лише на мить, його лоб притулився до її, його дихання було важким, нерівним. — Еллі, — прошепотів він, його голос був хрипким, сповненим емоцій. — Я не відпущу тебе. Ніколи.

Вона дивилася в його очі, її груди здіймалися від уривчастого дихання. Вона хотіла сказати щось, заперечити, але слова не приходили. Її пальці все ще стискали його светр, її тіло тремтіло від жару, що залишив його поцілунок. — Ліаме, — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним, сповненим сумніву й бажання. — Я боюся.

Він м’яко посміхнувся, його рука все ще лежала на її щоці. — Я знаю, — сказав він тихо. — Але я тут. І я не піду.