Розділ 33: Він іде за нею

Вечірнє небо над старою школою було багряним, ніби пофарбованим пензлем осені. Еллі стояла біля іржавих воріт, її пальці стискали край вовняного шарфа. Старий цегляний будинок, де вона провела свої підліткові роки, здавався меншим, ніж у пам’яті, але все ще гнітив її серце. Вона прийшла сюди, щоб відволіктися, втекти від думок про Ліама, Вікторію, зруйновану кар’єру. Але коли вона почула кроки за спиною, її серце закалатало. Вона знала, хто це, ще до того, як обернулася.

Ліам зупинився за кілька кроків, його подих клубочився в холодному повітрі. Його джинсова куртка була розстебнута, а очі — глибокі, сповнені болю й рішучості — прикували її погляд. — Еллі, — сказав він тихо, але його голос вібрував, як струна. — Я знав, що знайду тебе тут.

Вона стиснула губи, її груди стиснулися. — Що ти хочеш, Ліаме? — Її голос був різким, але тремтів від емоцій, які вона не могла приховати. — Я сказала, що мені потрібен час.

Він ступив ближче, його очі не відривалися від її. — Я не можу чекати, — сказав він, його голос став нижчим, палкішим. — Я не можу дозволити тобі думати, що я той самий ідіот, який образив тебе тоді. На твоєму п’ятнадцятому дні народження.

Еллі застигла, її дихання зупинилося. Вона не чекала, що він згадає той день — торт, її сльози, його сміх, коли вона, принижена, кинула ним йому в обличчя. — Ти пам’ятаєш, — прошепотіла вона, її очі пекли.

— Як я міг забути? — Його голос тремтів, він провів рукою по волоссю. — Я був дурнем, Еллі. Я висміяв тебе перед усіма, бо думав, що це смішно, що це додасть мені крутості. Але я бачив твої сльози. І я ненавиджу себе за це. — Він ступив ще ближче, його очі горіли. — Пробач мені. Я не той хлопець більше.

Еллі відчула, як її серце стиснулося. Його слова були як ніж, що розрізав старі рани, але водночас як бальзам. Вона хотіла кричати, відштовхнути його, але його очі — щирі, сповнені провини — тримали її на місці. — Чому зараз? — Її голос зірвався, сльози блиснули в кутиках очей. — Після всього, що сталося? Ти думаєш, що вибачення все виправить?

— Ні, — відповів він, його голос був хрипким, але твердим. — Я не думаю, що це виправить усе. Але я хочу, щоб ти знала: я не брешу тобі. Не тоді, не зараз. Я кохаю тебе, Еллі. І я не дозволю минулому стояти між нами.

Вона відступила, її спина торкнулася холодних воріт. Її груди палали, гнів і біль боролися з теплом, яке розливалося від його слів. — Ти не розумієш, як це боліло, — прошепотіла вона, її голос тремтів від пристрасті. — Ти змусив мене почуватися нікчемною. А тепер ти стоїш тут і кажеш, що кохаєш мене?

Ліам підійшов так близько, що вона відчула тепло його дихання. — Я був дурнем, — повторив він, його голос був низьким, майже благальним. — Але я бачу тебе, Еллі. Я завжди тебе бачив. І я не відступлю, доки ти не повіриш мені.

Вона підняла очі, їхні погляди зіткнулися, і в його очах вона побачила все — провину, любов, відчай. Її серце тануло, але страх усе ще тримав її. — Я не знаю, чи можу, — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним.

Він м’яко торкнувся її щоки, його пальці були теплими на її холодній шкірі. — Тоді дай мені шанс довести, — сказав він, його голос був сповнений пристрасті. — Я не здамся.

Еллі застигла, її дихання стало уривчастим. Вона відчувала, як її стіни руйнуються, як його слова запалюють щось у її душі. Вона не відповіла, але не відсахнулася.