Розділ 26: Сутичка сердець

Еллі стояла перед дверима квартири Ліама, її пальці тремтіли, коли вона натиснула на дзвінок. Нічне місто за її спиною гуділо, але звук дощу, що стукав по асфальту, здавався єдиним, що тримало її в реальності. Вона не спала всю ніч, її думки гуділи після падіння Амелії, після його погляду в салоні, після його слів: «Я пам’ятаю тебе». Вона знала, що не може продовжувати — ні змову з Вікторією, ні цю гру, що розривала її серце. Вона прийшла, щоб покласти цьому край.

Двері відчинилися, і Ліам стояв перед нею, його волосся було розтріпаним, а біла футболка облягала його плечі. Його очі розширилися від несподіванки, але швидко наповнилися теплом, що змусило її серце стиснутися. — Еллі, — сказав він тихо, його голос був хрипким. — Що ти тут робиш?

Вона стиснула кулаки, її дихання було уривчастим. — Нам треба поговорити, — сказала вона, її голос був твердим, але всередині вона відчувала, як її захист тріщить. — Я не можу цього продовжувати.

Ліам відступив, пропускаючи її всередину. Його квартира була такою ж, як тоді, коли вона прокинулася тут після бару — мінімалістична, з великими вікнами, через які видно було вогні міста. Але тепер атмосфера була іншою, важкою від невисловлених слів. Він закрив двері, його погляд не відривався від неї. — Що ти маєш на увазі? — спитав він, його голос був обережним, але в ньому відчувалася напруга.

Еллі повернулася до нього, її очі горіли рішучістю, хоча її серце тремтіло. — Я не можу продовжувати працювати над твоїм весіллям, — сказала вона, її голос затремтів. — Це… занадто. Я не можу.

Ліам нахмурився, його брови зійшлися. — Через Амелію? Через її істерики? — Він ступив ближче, його очі шукали її погляд. — Чи через те, що сталося між нами?

Еллі відчула, як її горло стиснулося. Вона згадала його зізнання в ту ніч, його слова: «Я не кохаю Амелію». І вона згадала кремові орхідеї, устриці, тісну сукню, зламаний підбор — усе, що вона робила, щоб зруйнувати його світ. — Ти не розумієш, — пробурмотіла вона, відводячи очі. — Це не просто про Амелію. Це про… усе.

Він ступив ще ближче, його рука м’яко торкнулася її плеча, і вона здригнулася від цього дотику. — Еллі, я знаю, хто ти, — сказав він тихо, його голос був сповнений болю. — Я знаю про той день народження, про торт, про те, як ми всі сміялися. І я знаю, що я був частиною цього. Мені шкода, Еллі. Але я також знаю, що я закоханий у тебе.

Еллі застигла, її дихання зупинилося. Його слова вдарили по ній, як хвиля, розбиваючи її захист на шматки. Вона підняла очі, і їхні погляди зустрілися — його очі були сповнені щирості, провини, пристрасті. — Ти не можеш цього говорити, — прошепотіла вона, її голос тремтів від гніву та розпачу. — Ти наречений, Ліам. Ти збираєшся одружитися з Амелією. І я… я не та, за кого ти мене вважаєш.

— Я не хочу Амелію, — сказав він, його голос став різкішим, але в ньому відчувалася відчайдушність. — Я думав, що хочу, але це було брехнею. Ти — та, кого я не можу викинути з голови. Ти — та, з ким я хочу бути. — Він ступив ще ближче, його рука м’яко торкнулася її щоки, і вона відчула, як її серце пропустило удар. — Я бачив, як ти дивилася на мене в барі, Еллі. Я знаю, що ти щось відчуваєш.

Еллі відштовхнула його руку, її очі пекли від сліз, які вона не дозволяла пролитися. — Ти не знаєш мене, — сказала вона, її голос був холодним, але всередині вона відчувала, як усе руйнується. — Ти не знаєш, що я зробила. І ти не знаєш, що я роблю. — Вона згадала Вікторію, її холодну посмішку, їхній план. Вона згадала той день народження, його сміх, її сльози. І вона згадала його погляд у салоні, його захист, його слова про кохання.

— Тоді скажи мені, — сказав він, його голос був низьким, але наполегливим. — Скажи мені правду, Еллі. Що ти приховуєш? Чому ти так боїшся?

Вона стиснула губи, її руки тремтіли. Вона хотіла розповісти йому все — про Вікторію, про помсту, про те, як вона саботувала його весілля. Але вона не могла. Не тому, що боялася його реакції, а тому, що боялася втратити його. Його зізнання, його дотик, його очі — усе це було як магніт, що тягнув її до нього, попри весь її гнів і біль.

— Я не можу, — прошепотіла вона, її голос зірвався. — Я не можу цього зробити, Ліам. Я йду. — Вона повернулася до дверей, її кроки були швидкими, але він схопив її за руку, його дотик був ніжним, але міцним.

— Еллі, не йди, — сказав він, його голос був сповнений відчаю. — Я знаю, що я не заслуговую тебе. Але я не можу відпустити тебе, не спробувавши.

Вона вирвала руку, її очі пекли від сліз. — Ти вже зробив свій вибір, — сказала вона, її голос був ледь чутним. — І я зробила свій. — Вона відчинила двері і вибігла в ніч, дощ змочував її обличчя, змішуючись із сльозами, які вона нарешті дозволила собі пролити.

Коли вона зникла за рогом, Ліам залишився стояти в дверях, його серце гупало. Він знав, що вона приховує щось, але її сльози, її біль були справжніми. І він знав, що його кохання до неї було справжнім — і це лякало його більше, ніж будь-що інше.