Розділ 22: Випадкова зустріч із правдою

Ліам сидів за столиком у кафе «Brew & Bites», тримаючи в руках чашку еспресо, яка вже охолола. Дощ за вікном заливав тротуари, а гомін відвідувачів змішувався з запахом свіжозмеленої кави. Він домовився про зустріч із Натаном, своїм старим шкільним другом, щоб відволіктися від думок про Еллі, але її образ не залишав його. Її втеча, її холодність, її ім’я в старій статті про шкільний бал — усе це кружляло в його голові, як пазл, який він не міг скласти.

Натан увійшов, струшуючи краплі дощу з куртки. Його широка посмішка була такою ж, як у школі, коли вони разом ганяли м’яч на футбольному полі. — Скотт, ти виглядаєш, ніби програв матч, — пожартував він, сідаючи навпроти. — Що з тобою? Весільна лихоманка?

Ліам змусив себе всміхнутися, хоча його думки були деінде. — Щось типу того, — пробурмотів він, роблячи ковток кави. — Просто багато справ.

Натан замовив пиво і відкинувся на спинку стільця, його очі блищали спогадами. — Пам’ятаєш, як ми влаштовували хаос у школі? Ті вечірки, бали, дурні витівки. — Він розсміявся, його голос став ностальгічним. — Наприклад, той день народження… як її звали? Еллі Вільямс? Бідолашна дівчинка, коли торт розмазався по підлозі.

Ліам застиг, його пальці стиснули чашку так сильно, що він боявся її розчавити. — Еллі Вільямс? — Його голос був хрипким, ніби повітря покинуло його легені. — Ти пам’ятаєш її?

Натан знизав плечима, не помічаючи напруги в очах друга. — Ну так, тиха така, в окулярах. Вона була легкою мішенню для жартів. Пам’ятаю, як вона влаштувала той номер із тортом на твоєму обличчя. Ми всі сміялися, але, чесно, мені було її трохи шкода. Вона вибігла в сльозах, і я чув, що після того вона перевелася в іншу школу.

Ліам відчув, як його серце провалилося в груди. Пазл склався. Еллі Вільямс — та сама дівчинка з його минулого, та, яку він вів у танці, та, чий день народження став катастрофою. Він пам’ятав її очі, сповнені сліз, коли вона тікала з кімнати. І він пам’ятав свій сміх — не тому, що він був жорстоким, а тому, що він був частиною натовпу, частиною гри. Але тепер, знаючи, що Еллі — це вона, його шок змішався з провиною, що різала, як ніж.

— Ти впевнений? — спитав він, його голос був ледь чутним. — Еллі Вільямс… вона була в нашій школі?

Натан кивнув, потягуючи пиво. — Точно. Я бачив її ім’я в альбомі випускників, коли гортав його минулого року. Вона змінилася, правда? Чув, вона тепер організовує весілля чи щось таке. — Він розсміявся, не підозрюючи, який вибух спричинили його слова. — Смішно, як життя нас зводить, правда?

Ліам не відповів. Його думки гуділи, як рій бджіл. Еллі Вільямс — організаторка його весілля — була тією самою дівчинкою, яку він образив дев’ять років тому. Її холодність, її втеча, її гнів — усе це мало сенс. Вона пам’ятала той день. Вона пам’ятала його. І тепер вона була тут, у його житті, плануючи його весілля з Амелією.

Чи могла вона… чи могла вона планувати щось більше, ніж просто весілля?

— Ти в порядку, чувак? — Натан нахилився ближче, його брови насупилися. — Ти виглядаєш, ніби побачив привида.

Ліам змусив себе кивнути, його горло пересохло. — Так, усе гаразд, — збрехав він, але його розум був далеко. Він згадував її погляд у барі, її вразливість, її гнів уранці. І він згадував кремові орхідеї, устриці в меню, усі ті «помилки», які здавалися занадто частими. Чи могла вона робити це навмисне? Чи була вона тут, щоб помститися?

Він допив каву одним ковтком, відчуваючи, як його груди стискаються. Він хотів її — він не міг цього заперечити. Її справжність, її сила, її вразливість змушували його серце битися швидше. Але тепер, знаючи правду, він відчував, як провина і страх змішуються з його почуттями. Він образив її тоді, і тепер вона мала всі причини ненавидіти його. Але чому тоді він не міг перестати думати про неї?

Коли Натан пішов, Ліам залишився за столиком, його погляд був прикутий до порожньої чашки. Він знав, що має поговорити з Еллі, з’ясувати правду. Але він боявся того, що може дізнатися — не лише про неї, а й про себе. Бо якщо вона справді була тією дівчинкою з минулого, то він був не просто нареченим, а людиною, яка зруйнувала частину її життя. І ця думка була як удар, від якого він не знав, як оговтатися.