Розділ 21: Ліам губиться у собі

Ліам сидів у своїй квартирі, тримаючи в руках склянку віскі, хоча годинник показував лише полудень. Скляний столик перед ним відбивав тьмяне світло дощового дня, а за вікном місто гуділо своїм звичним ритмом. Але його думки були далеко — вони кружляли навколо Еллі, її холодної відмови, її втечі, що залишила його з порожнечею в грудях. Її слова — «Ти не знаєш мене» — звучали в його голові, як заїжджена платівка, і він не міг позбутися відчуття, що в них було щось більше, ніж просто гнів.

Він поставив склянку і взяв телефон, відкриваючи профіль Еллі в Instagram. Її сторінка була мінімалістичною: кілька фото з весільних заходів, які вона організовувала, чашка кави на тлі офісу, захід сонця над містом. Жодних особистих деталей, жодних підказок про її життя поза роботою. Але щось у її фото — можливо, той спосіб, як вона тримала голову, або блиск в очах на одному знімку — здавалося знайомим, майже болісно знайомим.

Ліам нахмурився, його пальці гуділи від напруги, коли він прокручував її пости. Він не міг пояснити, чому вона так його зачіпає. Амелія була його нареченою — яскравою, вимогливою, ідеальною для світу, в якому він жив. Але Еллі… Вона була іншою. Її холодна професійність, її вразливість у барі, її гнів уранці — усе це змушувало його відчувати себе живим, як ніхто інший. І все ж її реакція на його пропозицію була як ляпас, що залишив слід не лише на його гордості, а й десь глибше.

Він відкрив ноутбук і ввів її ім’я в пошуковик — Еллі Вільямс. Результати були мізерними: кілька згадок у статтях про весільні заходи, сторінка агентства «Forever Moments». Але потім він натрапив на стару статтю з місцевої газети про шкільний захід — благодійний бал, де згадувалося її ім’я. Його серце закалатало. Він пам’ятав той бал, пам’ятав незграбну дівчинку в окулярах, яка тремтіла в його руках під час вальсу. Невже це була вона?

Ліам закрив очі, його думки перенесли його назад у шкільну спортивну залу. Він пам’ятав її — Еллі, тиху дівчинку, яка завжди трималася осторонь. Він пам’ятав, як вів її в танці, як вона опускала очі, боячись наступити йому на ногу. І він пам’ятав той день народження, коли все пішло не так. Торт, що впав, її сльози, сміх натовпу. Він не був головним, але він сміявся разом з усіма. Чи могла вона пам’ятати це? Чи могла вона ненавидіти його за це?

Він відкинувся на спинку дивана, його пальці стиснули склянку. Пропозиція, яку він зробив їй учора, була імпульсивною, дурною. Він знав, що зраджувати Амелію неправильно, але Еллі викликала в ньому щось, що він не міг контролювати. Її втеча, її гнів лише посилили його бажання зрозуміти, хто вона насправді. І тепер, дивлячись на її фото, на її ім’я в старій статті, він починав здогадуватися. Вона не була просто організаторкою весіль. Вона була частиною його минулого — частиною, яку він намагався забути.

Ліам відкрив повідомлення від Амелії: «Де ти? Нам треба обговорити костюм. І не забудь про зустріч із кейтерером». Він зітхнув, відчуваючи, як його груди стискаються. Амелія була його вибором, його майбутнім. Але чому тоді він не міг перестати думати про Еллі? Чому її холодність, її вразливість, її гнів змушували його губитися в собі?

Він устав і підійшов до вікна, його погляд ковзнув по сірому місту. Він знав, що має зупинитися, припинити шукати її, припинити думати про неї. Але щось у ньому — можливо, той самий хлопець, який вів її в танці дев’ять років тому, — не міг відпустити. Він відчував, що вона приховує щось, і ця думка була як іскра, що могла спалити все, що він знав про себе.

Ліам повернувся до ноутбука і ввів у пошук ще одне ім’я — своє власне, разом із її. Він не знав, що шукає, але він був готовий копати глибше. Бо якщо Еллі була тією дівчинкою з його минулого, якщо вона пам’ятала той день народження, то її холодність, її втеча мали сенс. І ця думка лякала його більше, ніж він був готовий визнати.