Розділ 18: Зігріти і забрати

Музика в «The Rusty Anchor» гудить у її голові, змішуючись із теплом алкоголю, що розливався по венах. Вона сміялася над черговим жартом Вікторії, тримаючи в руці напівпорожній келих із коктейлем. Світ навколо неї гойдався, як на хвилях, а кольорові вогні бару зливалися в розмиті плями. Вона знала, що випила забагато, але вечір здавався таким легким, таким вільним — на мить вона забула про квіти, меню, сукню і навіть про Ліама. Але він був тут, у тіні, спостерігаючи за нею.

Вікторія піднялася, її рухи були трохи хиткими, але впевненими. — Я до вбиральні, — проголосила вона, посміхаючись. — Не втрачай наш ритм, Еллі!

Еллі кивнула, відкинувшись на барний стілець, її пальці гралися зі склянкою. Вона не помітила, як Ліам підійшов, поки не відчула його присутність — тепло його тіла, легкий аромат сандалу. Вона підняла очі, і її серце пропустило удар. Він стояв надто близько, його зелені очі блищали в напівтемряві, а посмішка була м’якою, але з ноткою чогось небезпечного.

— Ти виглядаєш так, ніби тобі потрібна допомога, — сказав він, його голос був тихим, але пронизував гучну музику. — Дозволь мені відвезти тебе додому.

Еллі похитала головою, її думки були розмитими. — Я в порядку, — пробурмотіла вона, але її слова звучали нечітко. Вона спробувала встати, але її ноги підкосилися, і Ліам швидко підтримав її за лікоть.

— Не сперечайся, — сказав він, його тон був напівжартівливим, напівсерйозним. — Ти ледве стоїш. Я не залишу тебе тут у такому стані.

Вона хотіла заперечити, але її тіло не слухалося. Вона дозволила йому повести її до виходу, відчуваючи, як його рука міцно тримає її. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, коли вони вийшли з бару, але воно не допомогло прояснити її думки. Вона пам’ятала, як сіла в його машину — темний бентлі із запахом шкіри та кави. Вона пробурмотіла свою адресу, але він лише усміхнувся і сказав: — Не хвилюйся, я подбаю про тебе.

Коли Еллі прокинулася, її голова гуділа, а рот був сухим, як пустеля. Вона лежала на м’якому дивані, вкрита легкою ковдрою. Світло ранкового сонця пробивалося крізь великі вікна, відбиваючись від мінімалістичних меблів і скляного столика. Це була не її квартира. Її серце закалатало, коли вона зрозуміла, де вона. Це була квартира Ліама.

Вона різко сіла, ковдра сповзла на підлогу. Її сукня була зім’ята, але вона була одягнена, і це принесло їй полегшення. Вона почула кроки, і Ліам увійшов із кухні, тримаючи в руках дві чашки кави. Його волосся було розтріпане, а проста біла футболка облягала його плечі. Він виглядав занадто спокійним, занадто домашнім.

— Доброго ранку, — сказав він, його голос був м’яким, але в його очах було щось, що змусило її насторожитися. — Як почуваєшся?

Еллі стиснула скроні, намагаючись зібрати думки. — Чому я тут? — Її голос був хрипким. — Ти мав відвезти мене додому.

Він поставив чашки на столик і сів навпроти, його погляд був уважним. — Ти заснула в машині. Я не знав твоєї точної адреси, і не хотів залишати тебе саму в такому стані. — Він зробив паузу, його губи скривилися в легкій посмішці. — Тобі потрібно було, щоб хтось подбав про тебе.

Еллі відчула, як її щоки спалахнули. Вона згадала його погляд у барі, його руку, що підтримувала її. Але вона також згадала Амелію, їхній план, її власну зраду. — Я мала бути вдома, — пробурмотіла вона, відводячи очі.

Ліам нахилився ближче, його голос став тихшим, майже інтимним. — Еллі, я хочу тобі дещо сказати. — Він зробив паузу, ніби вагаючись, а потім його слова вдарили, як грім. — Будь моєю коханкою.

Еллі застигла, її очі розширилися від шоку. Вона подумала, що, можливо, неправильно почула. — Що? — Її голос тремтів, гнів і розгубленість змішалися в її грудях. — Ти серйозно? А як же Амелія? Ти зраджуєш її, ось так просто?

Ліам зітхнув, його погляд став серйознішим. — Амелія… це складно. Вона — частина мого життя, але ти… ти інша. Я відчуваю щось до тебе, Еллі. Щось справжнє. Я бачив це вчора в барі, коли ти танцювала, коли ти була собою.

Еллі відчула, як її серце стискається. Його слова були як ніж — солодкі, але ріжучі. Вона згадала їхній танець у школі, його підтримку під час сцени з меню, його погляд, що роздягав її до душі. Але вона також згадала її власний план — орхідеї, устриці, сукню, що мала зруйнувати його весілля. І тепер він пропонував їй стати частиною його зради?

— Ти не можеш так говорити, — сказала вона, її голос був різким, хоча її руки тремтіли. — Ти наречений. Ти маєш одружитися з Амелією. Як ти можеш… як ти можеш пропонувати мені це?

Він підвівся, підійшов ближче, його очі були сповнені дивної суміші впевненості та вразливості. — Бо я не можу перестати думати про тебе, — сказав він. — Ти не така, як вона. Ти справжня, Еллі. Я хочу тебе.

Еллі встала, її ноги все ще були слабкими, але гнів давав їй сили. — Ти не знаєш мене, — сказала вона, її голос був холодним, але в її грудях вирувала буря. — І ти не знаєш, що робиш. Я не буду частиною цього.

Вона схопила свою сумку і попрямувала до дверей, ігноруючи його заклик. — Еллі, зачекай!

Коли двері зачинилися за нею, вона притулилася до стіни в коридорі, її дихання було уривчастим. Вона відчувала, як сльози пекли очі, але вона не дозволила їм пролитися. Його пропозиція була як удар, що розірвав її на частини. Вона ненавиділа його за це — за те, що він зраджував Амелію, за те, що змушував її відчувати щось до нього, за те, що робив її частиною цього хаосу. Але вона також ненавиділа себе — за те, що на мить, лише на мить, вона задумалася, як би це було сказати «так».

Вона дістала телефон, її пальці тремтіли, коли вона набирала повідомлення Вікторії: «Ти як? Вибач, що залишила».