Розділ 16: Погляд, що роздягає

Еллі була оточена роздруківками планів розсадки гостей. Пізнє післяобіднє сонце заливало кімнату золотавим світлом, відбиваючись від скляних стін. Вона перевіряла списки, намагаючись зосередитися, але її думки весь час поверталися до сцени з меню — істерики Амелії, підтримки Ліама, його погляду, який змушував її серце битися швидше. Сьогодні він мав прийти сам, щоб обговорити фінальні деталі освітлення для весільної церемонії. Амелія, як зазвичай, відмовилася від «нудних» питань, залишивши їх на Ліама.

Двері відчинилися, і Ліам увійшов, тримаючи в руках чашку кави з логотипом місцевого кафе. Його темно-синя сорочка була злегка розстебнута, а рукав закатаний до ліктя, відкриваючи міцне передпліччя. Він посміхнувся, і Еллі відчула, як її шлунок стискається. Ця посмішка була занадто знайомою — такою ж, як на тому уроці танців дев’ять років тому, коли він вів її через спортивну залу.

— Сподіваюся, я не дуже спізнився, — сказав він, його голос був невимушеним, але з теплою ноткою. — Кава в тому кафе коштує очікування. Хочеш? Я взяв і тобі.

Еллі підняла очі від паперів, намагаючись зберегти професійну холодність. — Дякую, але я не хочу, — відповіла вона, її голос був рівним, хоча її пальці нервово стиснули ручку. — Ми можемо почати з освітлення. Я підготувала кілька варіантів для церемонії та бенкету.

Він сів навпроти, але замість того, щоб одразу глянути на роздруківки, його погляд затримався на ній. — Ти завжди така серйозна, Еллі? — спитав він, його губи скривилися в ледь помітній посмішці. — Я починаю думати, що ти ніколи не розслабляєшся.

Вона відчула, як її щоки спалахнули, але змусила себе не відводити погляд. — Це моя робота, Ліам, — сказала вона, її тон був прохолодним, але ввічливим. — Я маю бути серйозною, щоб усе було ідеально.

Він нахилився ближче, його лікті сперлися на стіл, а очі блищали грайливим вогником. — Ідеально, так? Знаєш, я помітив, що ти робиш усе з якоюсь… пристрастю. Це рідкість. — Його голос став тихшим, майже інтимним, і Еллі відчула, як її серце пропустило удар.

Вона стиснула губи, намагаючись приховати сум’яття. Він фліртував — це було очевидно. Його погляд, той самий, що здавався здатним роздягнути її до самої душі, пробуджував спогади про шкільну залу, про його руку на її талії. Але вона також пам’ятала його сміх на її дні народження, розмазаний торт, сльози, що текли її щоками. Вона не могла дозволити собі піддатися.

— Я просто роблю те, що потрібно, — відповіла вона, її голос був твердішим, ніж вона відчувала. — Ось пропозиції щодо освітлення. Ми можемо обрати між теплими ліхтариками або кришталевими люстрами для бенкету. Що думаєш?

Ліам відкинувся на спинку стільця, його посмішка стала ширшою. — Ти уникаєш теми, Еллі. — Він узяв одну з роздруківок, але його очі не відривалися від неї. — Я ж просто намагаюся бути дружнім. Ти робиш мою цю весільну як роботу набагато цікавішою.

Еллі відчула, як її горло пересохло. Його слова, його погляд — усе це було як удар під дих. Вона згадала той урок танців, коли він дивився на неї з такою ж цікавістю, але без цього грайливого блиску. Тоді він здавався щирим. А тепер? Чи це була просто гра? Вона опустила очі до паперів, намагаючись зібратися.

— Я ціную це, — сказала вона, її голос був холодним, як сталь. — Але давай зосередимося на роботі. Освітлення — важлива деталь.

Він розсміявся, і цей звук змусив її серце стиснутися. — Гаразд, ти перемагаєш. Але я серйозно, Еллі. Ти не схожа на інших. Є в тобі щось… особливе.

Вона відчула, як її щоки палають, і швидко відкрила ноутбук, щоб приховати своє обличчя. — Давай оберемо варіант із ліхтариками, — сказала вона, ігноруючи його слова. — Вони створять теплу атмосферу, як хотіла Амелія.

Ліам кивнув, але його погляд залишався прикутим до неї. — Ти знаєш, що їй подобається, але що подобається тобі? — спитав він, його тон був м’яким, майже заманливим. — Я хочу знати, що змушує тебе посміхатися.

Еллі відчула, як її серце гупає, ніби хоче вирватися з грудей. Вона згадала кремові орхідеї, тісну сукню, устриці в меню — усе, що вона зробила, щоб зруйнувати його весілля. І ось він сидить перед нею, фліртуючи, ніби вона не була частиною змови проти нього. Її розум кричав, що це небезпечно, але її тіло реагувало на кожен його погляд, кожне його слово.

— Моя робота змушує мене посміхатися, — сказала вона, її голос був різкішим, ніж вона хотіла. — Коли все йде за планом.

Він підняв брову, його посмішка стала ще ширшою. — А якщо не за планом? — спитав він, і в його голосі було щось, що змусило її задуматися, чи не знає він більше, ніж показує.

Еллі стиснула ручку так сильно, що її пальці побіліли. — Тоді я виправляю помилки, — відповіла вона, її погляд був твердим. — Ми закінчили з освітленням?

Він розсміявся знову, цього разу м’якше. — Ти неймовірна, Еллі. Але я не здаюся так легко. — Він встав, його очі блищали. — До зустрічі. І, може, наступного разу ти розкажеш мені про себе.

Коли двері за ним зачинилися, Еллі відкинулася на спинку стільця, її дихання було уривчастим. Її серце гуділо, а думки були як буря. Вона ненавиділа його — чи не так? Але чому тоді його погляд змушував її відчувати себе живою? Вона згадала той урок танців, його теплу руку, його тиху посмішку. І слова Вікторії: «Він не знає, з ким має справу». Але чи знала вона сама?

Вона дістала телефон і побачила повідомлення від Вікторії: «Сукня прибуває завтра. Буде весело». Еллі стиснула телефон, відчуваючи, як її сумніви ростуть. Його флірт, його погляд — усе це було як танець, у якому вона не знала кроків. І вона боялася, що може оступитися.