Розділ 14: Танець минулого

Еллі лежала на дивані у своїй маленькій вітальні, тримаючи в руках стару фотографію, яку знайшла в коробці зі шкільними речами. На знімку вона стояла на краю шкільної сцени, тримаючи в руках паперову корону, яку зробила її мама для вистави. Її обличчя на фото було серйозним, майже наляканим, але очі світилися надією. Вона згадала той день — і той погляд. Погляд Ліама Скотта, який вона помітила під час уроку танців у дев’ятому класі. Цей спогад, що сплив після вчорашньої сцени з квітами, не давав їй спокою.

Вона закрила очі, і минуле ожило перед нею, ніби вона знову була там, у задушливій спортивній залі їхньої школи. Їй було чотирнадцять, її волосся було довшим, а окуляри постійно сповзали на кінчик носа. Урок бальних танців був частиною підготовки до шкільного свята, і вчителька, місіс Еванс, наполягала, щоб усі брали участь. Еллі ненавиділа ці уроки. Її незграбність, її сором’язливість, її страх бути поміченою — усе це робило кожен крок випробуванням.

Того дня вона стояла осторонь, сподіваючись, що її не виберуть для демонстрації вальсу. Але місіс Еванс, із її вічною посмішкою, оголосила пари, і Еллі почула своє ім’я поряд із ім’ям Ліама. Її серце впало. Ліам Скотт — зірка футбольної команди, улюбленець дівчат, хлопець із впевненою посмішкою та очима, які, здавалося, бачили всіх наскрізь. Вона чекала, що він розсміється або відмовиться, але він лише знизав плечима і простягнув їй руку.

— Ходімо, Еллі, — сказав він тоді, його голос був невимушеним, але без глузування. Вона пам’ятала, як її долоня тремтіла в його руці, як вона боялася наступити йому на ногу. Але він не сміявся. Він вів її через зал, його рухи були впевненими, але не грубими. І коли вона нарешті наважилася підняти очі, вона побачила, що він дивиться на неї — не з презирством, а з якоюсь тихою цікавістю, ніби намагався зрозуміти, хто вона.

— Ти не така погана, — сказав він після танцю, коли музика зупинилася. Його посмішка була ледь помітною, але щирою. — Просто розслабся.

Еллі тоді відчула, як її щоки палають, і пробурмотіла щось незрозуміле у відповідь. Вона не знала, що думати. Ліам Скотт, хлопець, якого всі обожнювали, не висміяв її. Він дивився на неї так, ніби вона була не просто тінню на задньому плані. І в той момент вона дозволила собі мріяти — про те, що, можливо, він бачить у ній щось особливе.

Але через рік, на її п’ятнадцятому дні народження, усе змінилося. Його слова, його сміх, той торт, що розмазався по підлозі, — усе це затьмарило той тихий момент у спортивній залі. Чи був той танець лише її уявою? Чи могла вона так сильно помилятися щодо нього?

Еллі відкрила очі, повертаючись до реальності. Фотографія вислизнула з її рук і впала на диван. Вона встала, підійшла до вікна і подивилася на темну вулицю. Її думки гуділи, як рій бджіл. Учора, після сцени з квітами, Ліам знову подивився на неї — так само, як тоді, на уроці танців. З тією ж тихою цікавістю, з тим же невловимим теплом. І це лякало її. Бо якщо він не був таким жорстоким, як вона пам’ятала, якщо в ньому було щось більше, ніж той хлопець, який розчавив її, то що вона робила? Чи була її помста справедливою?

Вона згадала істерику Амелії, її пронизливий голос, її презирливі слова. Еллі не сумнівалася, що Амелія заслуговує на кожен крок їхнього плану. Але Ліам… Його спокійна підтримка, його слова в кафе, його погляд — усе це змушувало її сумніватися. Чи був він справді винним у тому, що сталося? Чи був він просто частиною натовпу, який сміявся, а не тим, хто розпочав усе?

Еллі повернулася до дивана і взяла телефон. Вона відкрила повідомлення від Вікторії, яке надійшло годину тому: «Сукня вже в ательє. На один розмір менша. Готуйся до бурі». Еллі відчула, як її шлунок стискається. Вона уявила Амелію, яка не може влізти в сукню, її гнів, її сльози. Це мало б принести їй задоволення, але замість цього вона відчувала порожнечу.

Вона згадала той урок танців, його руку на її талії, його тиху посмішку. І вперше за довгий час вона запитала себе: що, якщо вона помилялася? Що, якщо Ліам не був монстром, якого вона створила у своїй голові? Але тоді чому він не зупинив той сміх? Чому дозволив їй тікати в сльозах?

Еллі стиснула телефон, її пальці тремтіли. Вона знала, що не може зупинитися тепер. Вікторія розраховувала на неї, і вона сама собі обіцяла, що більше не буде жертвою. Але сумніви, які зародилися в її серці, були як тріщина в склі — маленька, але загрозлива, що могла розростися і зруйнувати все.

Вона відкинула голову на спинку дивана, її погляд зупинився на тріщині в стелі. Танець минулого все ще звучав у її думках, але тепер він був сповнений не лише болю, а й питань, на які вона не знала відповіді.