Розділ 12: Неочікувано близько

Еллі сиділа в невеликому кафе на околиці містечка, тримаючи в руках чашку з трав’яним чаєм, який уже охолов. За вікном сутінки огортали вулиці, а неонові вивіски кидали м’яке світло на бруківку. Вона приїхала сюди, щоб обговорити логістику транспортування гостей на весілля — питання, яке Амелія вважала «надто нудним» і делегувала Ліаму. Еллі очікувала швидкої зустрічі: кілька підписів, уточнення деталей і прощання. Але коли вона побачила Ліама, що увійшов до кафе, її серце мимоволі закалатало.

Він виглядав не так, як у переговорній. Без костюма, у простій сірій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком і темних джинсах, він здавався менш офіційним, але все ще випромінював ту саму впевненість. Його світле волосся було злегка розтріпане, а зелені очі, коли він помітив Еллі, спалахнули якоюсь невловимою цікавістю. Вона змусила себе відвести погляд, зосередившись на теці з документами перед собою.

— Вибач за запізнення, — сказав Ліам, сідаючи навпроти. Його голос був теплим, із легкою хрипотою, ніби він цілий день розмовляв. — Зустрічі затягнулися. Амелія… вона не любить такі деталі, тож я тут.

Еллі кивнула, її посмішка була професійною, але її пальці нервово стиснули ручку. — Нічого страшного, містере Скотт. Я підготувала список транспортних компаній і розклад для гостей. Ми можемо обговорити це за кілька хвилин.

Він посміхнувся, і в цій посмішці було щось, що змусило її шлунок стиснутися. — Називай мене Ліам. «Містер Скотт» звучить так, ніби я твій бос.

Еллі відчула, як її щоки спалахнули, але вона швидко опанувала себе. — Гаразд, Ліам. Ось пропозиції, — вона відкрила теку, показуючи таблицю з розкладами. — Ми можемо найняти автобуси для гостей із Лондона або організувати індивідуальні трансфери для VIP-персон.

Він нахилився ближче, щоб роздивитися документи, і Еллі відчула легкий аромат його парфуму — свіжий, із нотками сандалу. Вона змусила себе зосередитися на таблиці, але його близькість змушувала її серце битися швидше. Вона ненавиділа це відчуття — цю мимовільну реакцію на нього, попри все, що він зробив. Вона згадала його слова на її п’ятнадцятому дні народження, його глузливу посмішку, і це допомогло їй повернути контроль.

— Виглядає добре, — сказав Ліам, його пальці торкнулися краю теки, ледь не зачепивши її руку. — Ти справді знаєш свою справу, Еллі. Скільки ти вже працюєш у цьому бізнесі?

Вона здивовано підняла очі. Його тон був щирим, без натяку на поблажливість. — Кілька років, — відповіла вона, обережно підбираючи слова. — Почала в Манчестері, потім повернулася сюди. Люблю створювати особливі моменти.

Він кивнув, його погляд затримався на ній трохи довше, ніж потрібно. — Манчестер? Цікаво. Я там бував, але давно. У тебе місцевий акцент, ти звідси?

Еллі відчула, як її горло стискається. Він не пам’ятав її, але його питання звучало так, ніби він намагається щось пригадати. Вона змусила себе всміхнутися. — Так, я виросла тут. Але давно не була вдома.

Він нахилився ще ближче, його брови злегка насупилися, ніби він шукав щось у її обличчі. — Знаєш, у тебе щось знайоме. Ми точно не зустрічалися раніше?

Її серце пропустило удар. Вона відчула, як паніка змішується з дивним теплом. Чи міг він пригадати? Але вона швидко опанувала себе, згадавши слова Вікторії: «Він не знає, з ким має справу». — Не думаю, — сказала вона, її голос був рівним. — Я б запам’ятала.

Ліам усміхнувся, але в його очах промайнула тінь сумніву. — Мабуть, ти права. Просто… — він похитав головою, ніби відганяючи думку. — Неважливо. Давай до автобусів.

Еллі кивнула, полегшено зітхнувши, але її думки гуділи. Вона відчувала, як між ними виникає щось — невидимий зв’язок, який вона не могла пояснити. Його посмішка, його невимушена манера розмови, його погляд — усе це змушувало її згадувати не лише біль, а й те, як колись, у школі, вона потайки спостерігала за ним. Вона ненавиділа себе за це. Як вона могла відчувати щось до людини, яка розчавила її? Але хімія була незаперечною, і це лякало її більше, ніж вона хотіла визнати.

Вечір затягнувся довше, ніж вона очікувала. Після документів вони замовили ще кави, і розмова непомітно перейшла на дрібниці: улюблені місця в містечку, музика, навіть погода. Еллі ловила себе на тому, що сміється над його жартами, що її плечі розслабляються, що вона забуває про план саботажу — хоча б на мить. Але потім вона згадувала кремові орхідеї, тісну сукню, устриці в меню, і її посмішка ставала холоднішою.

— Ти не схожа на інших організаторів, — раптом сказав Ліам, коли вони закінчили обговорення. — У тобі є… щирість. Амелія… вона іноді буває складною, але ти справляєшся.

Еллі відчула, як її серце стискається. Його слова звучали як комплімент, але вони також нагадували їй про Амелію — і про те, чому вона тут. — Я просто роблю свою роботу, — відповіла вона, її голос був тихим, але твердим.

Він подивився на неї, і на мить їй здалося, що він хоче сказати щось іще. Але він лише кивнув і встав, простягаючи руку. — Дякую за вечір, Еллі. Було приємно.

Вона потиснула його руку, відчуваючи тепло його долоні, і швидко відвела погляд. — До зустрічі, Ліам.

Коли він пішов, Еллі залишилася за столом, дивлячись на порожню чашку. Її серце гупало, а думки плуталися. Вона ненавиділа його — чи не так? Але чому тоді його посмішка змушувала її відчувати себе живою? Вона згадала Вікторію, її хижу посмішку, їхній план. Вона не могла дозволити собі слабкість. Не тепер, коли гра тільки почалася.

Але десь глибоко всередині вона відчувала, що ця гра стає небезпечнішою — не лише для Ліама, а й для неї самої.