Розділ 3: Повернення крізь попіл

Еллі Вільямс стояла перед невеликим натовпом у чорній сукні, яка здавалася їй надто тісною, хоча ідеально сиділа на її стрункій фігурі. Дощ крапав на парасольки, що гойдалися над головами людей, зібраних на кладовищі. Похорони Маргарет Вільямс були тихими, як і вона сама за життя. Лише кілька сусідів, старі друзі та далекі родичі прийшли попрощатися. Еллі тримала в руках букет білих лілій — улюблених квітів мами, — але її пальці тремтіли, коли вона клала їх на труну.

Вона не плакала. Не тому, що не відчувала болю, а тому, що сльози, здавалося, вичерпалися ще в Манчестері, коли вона отримала дзвінок із лікарні. «Ваша мама… нам дуже шкода». Ці слова крутилися в її голові, як заїжджена платівка, але вона все ще не могла повірити, що Маргарет більше немає. Жінка, яка завжди намагалася захистити її, яка влаштовувала той злощасний день народження дев’ять років тому, яка тримала її за руку, коли вони їхали до нового життя в Манчестері, тепер лежала в цій холодній дерев’яній скрині.

Еллі озирнулася. Люди перешіптувалися, кидаючи на неї співчутливі погляди. Вона ненавиділа ці погляди — вони нагадували їй про той день, коли вона стояла у вітальні, а однокласники сміялися над її самотністю. Вона випрямила спину, поправляючи пасмо каштанового волосся, що вибилося з акуратної зачіски. Її вигляд змінився за ці роки: вона більше не була худорлявою дівчинкою з невпевненим поглядом. Її рухи стали плавними, одяг — елегантним, а очі, колись повні страху, тепер приховували тиху рішучість. Але всередині вона все ще відчувала себе тією п’ятнадцятирічною Еллі, яка тікала до своєї кімнати, заховавши обличчя в подушку.

Після церемонії Еллі повернулася до батьківського дому. Вона відчинила двері, і тиша вдарила її, як фізичний удар. Будинок був порожнім — не лише без людей, а й без тепла, яке колись наповнювало його. Меблі, вкриті тонким шаром пилу, стояли на тих же місцях, де вона їх залишила дев’ять років тому. Вона провела пальцем по дерев’яній рамі фотографії, що стояла на каміні: вона, мама і тато на тому самому пікніку біля озера. Тато сміявся, мама дивилася на нього з любов’ю, а Еллі, маленька і безтурботна, тримала їх за руки. Вона швидко відвернулася, відчуваючи, як горло стискається.

Еллі пройшла до своєї старої кімнати. Двері поскрипували, коли вона їх відчинила. Ліжко було застелене, на полицях досі стояли її старі книжки — Джейн Остін, Шарлотта Бронте, кілька детективів, які вона читала, щоб утекти від реальності. Вона сіла на край ліжка, і спогади накрили її, як хвиля. Вона згадала той день народження, сміх Ліама Скотта, його слова, що різали її, як ніж. Вона згадала, як кинула в нього торт, як його очі спалахнули гнівом, а потім — як вона тікала, захлинаючись сльозами. І переїзд, той раптовий від’їзд до Манчестера, який мав усе виправити, але лише залишив її з відчуттям, що вона ніколи не буде достатньо хорошою.

Еллі стиснула кулаки. Вона не дозволить минулому знову зламати її. У Манчестері вона навчилася бути сильною. Вона закінчила університет із відзнакою, працювала помічницею в event-агенції, навчилася тримати голову високо, навіть коли всередині все кричало від болю. Вона повернулася сюди не для того, щоб ховатися. Вона повернулася, щоб довести — собі, цьому містечку, Ліаму Скотту, — що вона більше не та дівчинка, яку можна ігнорувати.

Наступного дня Еллі сиділа в невеликому кафе в центрі містечка, тримаючи в руках чашку кави, яка вже охолола. Вона гортала оголошення про роботу на своєму ноутбуці. Їй потрібно було залишитися тут, принаймні на якийсь час, щоб розібратися з будинком і вирішити, що робити далі. Вона могла б продати його, але ця думка здавалася зрадою. Цей дім був останнім, що пов’язувало її з мамою і татом.

Її погляд зупинився на оголошенні: «Потрібен організатор весіль у агентство “Forever Moments”. Досвід вітається, але не обов’язковий. Вимагається креативність і стресостійкість». Еллі посміхнулася кволо. Весілля. Вона ніколи не мріяла про власне, але організація подій була їй до душі. У Манчестері вона допомагала планувати корпоративні вечірки, благодійні вечори, навіть кілька весіль. Це було щось, у чому вона була хороша — створювати ідеальні моменти для інших, навіть якщо її власне життя було далеким від ідеалу.

Вона надіслала резюме, не особливо сподіваючись на швидку відповідь. Але вже за годину її телефон задзвенів. Жіночий голос, упевнений і з легкою ноткою гумору, представився: «Вікторія Грант, власниця “Forever Moments”. Ваш досвід виглядає багатообіцяюче, Еллі. Чи можете ви прийти на співбесіду сьогодні?»

Еллі здивувалася швидкості, але погодилася. Вона швидко зібралася, одягнувши просту, але елегантну сукню кольору слонової кістки, яка підкреслювала її струнку фігуру. Офіс агентства знаходився в центрі містечка, у старовинній будівлі з великими вікнами. Вікторія Грант виявилася високою жінкою років тридцяти п’яти, із коротким каштановим волоссям і пронизливими зеленими очима. Вона дивилася на Еллі так, ніби могла бачити її наскрізь.

— Отже, Еллі Вільямс, — сказала Вікторія, відкинувшись на спинку крісла. — Ви повернулися до нашого містечка після довгої відсутності. Чому саме зараз?

Еллі зітхнула, але її голос залишався спокійним. — Моя мама… вона нещодавно померла. Я приїхала, щоб уладнати справи. Але я вирішила залишитися. Мені потрібен новий старт.

Вікторія кивнула, її погляд пом’якшав. — Мені шкода вашої втрати. Але я бачу в вас потенціал. У нас є клієнт, який потребує термінової організації весілля. Велике замовлення, багатообіцяюче. Якщо ви готові взятися за нього, робота ваша.

Еллі відчула, як її серце прискорилося. Вона не знала, що це замовлення стане початком усього — її тріумфу, її помсти, її болю. Але в цю мить вона просто кивнула, промовивши: — Я готова.

Вона вийшла з офісу, відчуваючи, як повітря наповнює її легені. Вперше за довгий час вона відчула, що може дихати. Це містечко, яке колись зламало її, тепер стане її полем бою. Вона не знала, що чекає попереду, але знала одне: вона більше не та дівчинка, яка тікала.