Розділ 2: Раптовий переїзд

Еллі сиділа на підлозі своєї кімнати, оточена картонними коробками, які здавалися їй трунами для її минулого життя. У руках вона тримала стару фотографію: вона, мама і тато на пікніку біля озера, коли їй було сім. Тато, Саймон, сміявся, тримаючи її на плечах, а мама дивилася на них із такою ніжністю, що Еллі досі відчувала тепло того моменту. Але це було давно — до того, як тато захворів, до того, як їхня сім’я стала лише тінню себе. Тепер залишилися тільки вона і мама, а скоро навіть це містечко стане лише спогадом.

— Еллі, ти зібрала свої речі? — гукнула Маргарет із кухні. Її голос був напруженим, але вона намагалася звучати бадьоро. — Нам треба закінчити до вечора. Завтра вантажівка приїде о восьмій.

Еллі не відповіла. Вона поклала фотографію в коробку, поруч із кількома книжками та зошитами, які вона так і не розпакувала після школи. Останні два тижні вона уникала всіх — не ходила на уроки, не відповідала на дзвінки маминих друзів, які питали, чи все з нею гаразд після того злощасного дня народження. Вона чула шепіт у місті: «Бідна Маргарет, як їй не пощастило з такою дочкою». Еллі ненавиділа ці слова, але ще більше вона ненавиділа себе за те, що дозволила Ліаму Скотту та його друзям так легко розчавити її.

Усе почалося з телефонного дзвінка три дні тому. Еллі лежала у своїй кімнаті, коли почула, як мама розмовляє з кимось по телефону. Голос Маргарет звучав спершу здивовано, потім схвильовано. Еллі підкралася до дверей і почула уривки: «…нова посада… Манчестер… так, ми можемо переїхати швидко». Коли мама поклала слухавку, вона зайшла до кімнати Еллі з обережною усмішкою.

— Дорога, у мене гарні новини, — сказала вона, сідаючи на край ліжка. — Мені запропонували роботу в Манчестері. Це підвищення, Еллі. Ми зможемо почати все заново. Нове місто, нова школа… тобі сподобається.

Еллі відчула, як її горло стиснулося. Вона хотіла кричати, що не хоче ніякого «нового початку», що їй потрібно лише, щоб усе залишилося як є. Але вона бачила, як мама старається заради неї, як вона намагається триматися після всіх цих років боротьби з боргами і втратою тата. Тож Еллі лише кивнула, промовивши: — Добре, мамо.

Тепер, сидячи серед коробок, вона відчувала, як її серце розривається між полегшенням і болем. Полегшенням — бо вона більше не муситиме бачити Ліама, його самовдоволену посмішку чи чути шепіт однокласників за спиною. Але біль був сильнішим. Це містечко, попри все, було її домом. Тут вона пам’ятала тата, його жарти, його обійми. Тут вона вперше побачила Ліама і дозволила собі мріяти, що одного дня він помітить її не як «жалюгідну Еллі», а як когось особливого.

Вона підвелася і підійшла до вікна. Її кімната виходила на тиху вулицю, де діти ганяли на велосипедах, а сусіди косили газони. Усе здавалося таким мирним, але для Еллі це місце було сповнене привидів. Вона згадала той день народження — сміх Ліама, його слова, що різали її, як скло: «Загадай бажання, щоб у тебе з’явилися друзі». Вона згадала, як торт розмазався по його обличчю, і на мить відчула тріумф, але потім — лише сором. Вона ненавиділа себе за те, що дозволила йому так сильно її зачепити.

— Еллі, йдемо! — голос мами повернув її до реальності. — Нам треба заїхати до школи, забрати твої документи.

Еллі зітхнула і накинула легку куртку. Вона не хотіла повертатися до школи, але знала, що уникнути цього не вдасться. Дорога до школи була короткою — усе в цьому містечку було близько. Вона йшла поруч із мамою, дивлячись у землю, щоб не бачити співчутливих поглядів перехожих. Їй здавалося, що кожен знає про її ганьбу.

Школа виглядала так само, як завжди: сіра будівля з великими вікнами, футбольне поле, де Ліам і його друзі зазвичай ганяли м’яч. Еллі зупинилася біля воріт, відчуваючи, як її серце стискається. Вона уявляла, як зараз увійде в коридор, і хтось із однокласників знову почне шепотітися. Але школа була майже порожньою — заняття закінчилися, і лише кілька учнів гуляли подвір’ям.

Маргарет зайшла до секретаріату, а Еллі залишилася чекати надворі. Вона сіла на лавку біля входу і дивилася на поле. Раптом її погляд зупинився на знайомій фігурі. Ліам. Він стояв біля трибун із Натаном, сміючись над чимось. Його волосся блищало на сонці, а його постава випромінювала ту саму самовпевненість, що завжди змушувала Еллі відчувати себе меншою.

Вона відчула, як гнів знову піднімається в ній. Але цього разу він був іншим — холоднішим, більш контрольованим. Вона згадала, як торт розмазався по його обличчю, як його очі спалахнули гнівом. І вперше за ці тижні вона відчула не сором, а силу. Вона не дозволить йому чи будь-кому іншому знову змусити її відчувати себе нікчемною.

— Еллі, все готово! — Маргарет вийшла з будівлі, тримаючи теку з документами. — Ходімо, нам ще треба багато зробити.

Еллі кивнула, але її погляд залишався прикутим до Ліама. Вона уявляла, як одного дня повернеться сюди — не тихою, непомітною дівчинкою, а кимось, кого він не зможе ігнорувати. «Я більше ніколи не дозволю тобі сміятися з мене», — подумала вона, і ці слова закарбувалися в її серці, як обіцянка.

Наступного дня вантажівка стояла біля їхнього будинку. Еллі востаннє обійшла свою кімнату, торкаючись стін, які бачили її сльози і мрії. Вона знала, що залишає не лише дім, а й частину себе — ту, яка боялася, яка ховалася. У Манчестері вона буде іншою. Вона мусить бути іншою.

Коли машина рушила, Еллі дивилася у вікно, бачачи, як її містечко зникає вдалині. Її серце стискалося від болю, але в глибині душі горіла іскра рішучості. Вона не знала, що чекає її попереду, але знала одне: вона більше ніколи не буде тією дівчинкою, яка плаче через слова Ліама Скотта.