Розділ 1: День народження, якого не мало бути

Еллі Вільямс дивилася на своє відображення в дзеркалі, вже вдесяте поправляючи рожеву стрічку у волоссі. Її каштанове волосся, акуратно зібране в низький хвіст, виглядало охайно, але вона все одно відчувала себе невпевнено. Сьогодні їй виповнилося п’ятнадцять, і цей день мав би бути особливим. Але Еллі знала: особливим він не буде. Її мама, Маргарет, наполягла на вечірці, хоча Еллі благала цього не робити. Вона знала, що ніхто не прийде з власної волі. Її однокласники приходили лише тому, що Маргарет телефонувала їхнім батькам, м’яко, але наполегливо переконуючи їх відпустити дітей.

— Еллі, дорога, йди вниз! Твої гості вже прибувають! — гукнула мама з першого поверху.

Еллі зітхнула, відчуваючи, як у грудях наростає важкість. Вона ще раз глянула на себе в дзеркалі: проста блакитна сукня, яку мама купила спеціально для цього дня, здавалася чужою на її худорлявій фігурі. Еллі не любила бути в центрі уваги, але сьогодні уникнути цього було неможливо. Вона повільно спустилася сходами, тримаючись за поручні, ніби вони могли втримати її від неминучого.

У вітальні стояло кілька однокласників, тримаючи в руках повітряні кульки та пакунки з подарунками. Їхні обличчя виглядали так, ніби вони виконували якесь неприємне завдання. Еллі впізнала Сару, яка завжди сиділа попереду на уроках математики, і Джейка, який ніколи не розмовляв з нею, але завжди посміхався, коли проходив повз. Вони виглядали такими ж незручними, як і вона сама.

— З днем народження, Еллі, — пробурмотіла Сара, простягаючи їй маленький пакунок, загорнутий у блискучий папір.

— Дякую, — відповіла Еллі, змушуючи себе всміхнутися. Її голос звучав тихо, майже загубившись у гомоні розмов.

Вечірка тягнулася повільно. Мама намагалася розворушити гостей, пропонуючи пограти в настільні ігри чи потанцювати під музику, але однокласники лише переглядалися, хихотіли або перевіряли телефони. Друзі Маргарет, які прийшли, щоб «оживити атмосферу», намагалися заповнити тишу розмовами про погоду та місцеві плітки. Еллі відчувала їхні співчутливі погляди, і це лише погіршувало її настрій. Вона сиділа в кутку, тримаючи в руках склянку з лимонадом, і намагалася виглядати зайнятою.

Її єдиною надією було те, що, можливо, прийде Ліам Скотт. Ліам був зіркою їхньої школи — красень із широкою посмішкою, який здавався недосяжним, як герой із фільму. Еллі таємно закохалася в нього ще в сьомому класі, коли він одного разу позичив їй олівець на уроці. Вона знала, що для нього вона — лише тінь, одна з тих дівчат, яких ніхто не помічає. Але все ж вона сподівалася, що він прийде. Мама казала, що запросила його, і Еллі уявляла, як він усміхається їй, як говорить щось приємне. Ця думка зігрівала її, хоча вона й розуміла, наскільки це малоймовірно.

Коли годинник показав восьму вечора, її надія почала танути. Вона вже збиралася піти до кухні, щоб допомогти мамі з посудом і сховатися від усіх, коли задзеленчав дзвінок у двері. Її серце закалатало. Чи це він?

Маргарет поспішила до дверей, і за мить у вітальню зайшов Ліам Скотт. Він виглядав бездоганно: джинси, чорна шкіряна куртка, недбало зачесане світле волосся. За ним увійшли двоє його друзів — Натан Грейсон і ще один хлопець, якого Еллі не дуже добре знала. Усі троє виглядали так, ніби опинилися тут випадково.

— З днем народження, Еллі, — сказав Ліам, його голос був гладким, як шовк, із легкою ноткою самовпевненості.

Еллі відчула, як її щоки спалахнули. — Дя-дякую, Ліам. Я рада, що ти зміг прийти, — пробелькотіла вона, опускаючи очі.

Ліам усміхнувся, але в його погляді було щось, що змусило Еллі насторожитися. Він окинув кімнату поглядом, помітивши скромні прикраси — кілька кульок, паперові гірлянди, які мама робила власноруч, і стіл із закусками.

— Гарна вечірка, — сказав він, і його тон був просякнутий сарказмом, який різонув Еллі, як ніж.

Вона відчула, як її серце стискається. Вона знала, що буде далі. Ліам повернувся до своїх друзів і щось прошепотів. Натан засміявся, а другий хлопець приєднався до нього. Еллі вловила уривки їхньої розмови: «жалюгідно», «програшниця», «хто взагалі влаштовує такі вечірки?»

Її очі наповнилися сльозами, але вона з усіх сил намагалася їх стримати. Вона не дасть їм побачити, як їй боляче. Вона вчепилася в склянку з лимонадом так сильно, що пальці побіліли.

Раптово Ліам повернувся до неї, його очі блищали від лукавства. — Ей, Еллі, чому б тобі не задути свічки? — сказав він голосно, щоб усі почули. — Може, загадай бажання, щоб наступного року в тебе нарешті з’явилися друзі.

Кімната вибухнула сміхом. Однокласники, які до цього нудьгували, раптом ожили, хихотіли й переглядалися. Навіть друзі мами ніяково відводили погляди. Еллі відчула, як її обличчя палає від сорому. Вона подивилася на торт, що стояв на столі, — простий ванільний торт із білою глазур’ю, на якому горіли п’ятнадцять свічок. Їхнє мерехтіння здавалося єдиним, що не знущалося з неї.

Щось усередині неї луснуло. Вона не могла більше терпіти. Не думаючи, вона схопила торт обома руками і з усієї сили кинула його в Ліама. Свічки згасли в польоті, а крем і бісквіт розмазалися по його обличчю та куртці.

Кімната завмерла. Усі дивилися на Ліама, який стояв, приголомшений, із шматками торта, що стікали по його підборіддю. Його очі спалахнули гнівом, але він не сказав ні слова.

Маргарет кинулася до дочки, її обличчя було сповнене жаху. — Еллі! Що ти наробила?!

Але Еллі не чула її. Вона розвернулася і побігла сходами нагору, до своєї кімнати. Двері грюкнули за нею, відрізаючи звуки здивованих вигуків унизу. Вона кинулася на ліжко, заховавши обличчя в подушку, і дала волю сльозам. Як вона могла таке зробити? Тепер усі ненавидітимуть її ще більше. Вона уявляла, як завтра в школі кожен шепотітиме про неї, як Ліам і його друзі сміятимуться ще голосніше.

Але в глибині душі вона відчувала щось нове — крихітну іскру гніву, яка горіла яскравіше за сором. Вона ще не знала, що цей момент стане початком її трансформації. Моментом, який через дев’ять років приведе її назад у це містечко, сильною, впевненою і готовою до солодкої помсти.