Епілог

— Ну що там, Софі, ти вже готова? — зазирнув вчетверте до кімнати Ален, який уже хвилин десять стовбичив в коридорі, чекаючи її.

— Майже, — гукнула дружина у відповідь, а вже за кілька секунд таки з'явилася в коридорі. Ален аж підскочив він несподіванки, а затим всміхнувся поглянувши на вагітний живіт жінки. 

— Мій тато буде дуже радий побачити тебе такою, — всміхнувся собі під носа Ален, хитро блиснувши на животик Софії.

— Це взагалі несправедливо, — обурилася дружина, — Ти мав належати мені ще як мінімум..скільки там 1500 ночей. Я ще навіть не встигла тобою насолодитися…

— Ну так, а для чого я працював? – всміхнувся чоловік, — Для цього й працював, – поклав він руку на живіт Софії, — І взагалі, кицюню, якби ти не ламала комедії з малим Дені, то насолоджувалася б мною давно. Але тобі хотілося романтики…і подратувати мене. А я не бачу сенсу тягнути, якщо ми хочемо велику сім'ю.

— Ти таки холоднокровний і самозакоханий король!! — випалила Софа, — Такий, як я й про тебе думала. 

— Я завжди знав, що ти про мене думала, — хитро всміхнувся кутим губ Ален.

— Нестерпний паскудник! — обурилася дружина, — Ходи сюди, — схопила вона його за руку, і притягла до себе. Хотіла притиснути та поцілувати, але живіт заважав це зробити. 

— Ніколи не думав, що ти так швидко розтовстієш, кицюню, — реготнув Ален, вкотре видаючи свій зухвалий жартик, — Але знай, що я однаково буду твоїм рабом у будь-якому разі. Якщо не через любов, то через страх. 

— От як я маю терпіти тебе до кінця життя, Алене? — фиркнула Софа, — І взагалі, такою це ти мене зробив. Твої дії.

— Ти цілком ці дії підтримувала. Ба більше навіть вимагала, — підморгнув Ален, звабливо цілуючи свою дружину у шию, — А хто я такий, щоб тобі не підкорятися? 

— Алене, — реготала Софа від поцілунків свого чоловіка, — Нам треба їхати. Алене, чуєш? Треба їхати, якщо хочемо доїхати до ночі. 

— Якої саме ночі? — хитро шепотів їй чоловік поміж поцілунками. 

— Не знаю, коханий. Я уже збилася з рахунку. Я забуваю про все, коли ти поруч…Але, – таки відсторонила від себе чоловіка Софія, – Нам треба їхати. Тож відліпучшся!

— Мені все ще незвично, що ти кажеш на мене коханий, Софі, — всміхнувся Ален беручи до рук кросівки дружини, — Хоч ми уже й одружені пів року. Давай ніжку, королево.

Софія лиш всміхнулася простягаючи Алену свою ногу. Вона спостерігала за тим як її чоловік одягав їй кросівки. От тільки закохані королі робитимуть таке для своєї королеви. А саме королевою вона з Аленом і почувалася. І хоч інколи її дратували його жарти, проте вона завжди вважала їх дотепними. 

Їхали вони довгенько, бо Софі то нудило, то було незручно сидіти спереду, то ззаду. То їй хотілося пити, спершу соку, потім кави. Ален уже аж зуби зціпив, щоб не сказанути якогось свого злого жартика, від якого ще злішою стане його дружина. Та ось нарешті вони таки доїхали до дому батьків Алена. Щоправда, у хаті застали вони лише Степана. 

— Тат, а ти чого так довго не відкривав двері? – нахмурився Ален, коли Морозний відчинив. 

— Я просто не чекав нікого, — перетяв плечима Степан, — Ви ж цей…не попереджали, що приїдете. Ви проходьте, звісно. Радий бачити, — простягнув батько сину руку для привітання, а до Софії потягнувся з поцілунком. Але Морозний завмер перед самою щокою невістки побачивши її уже помітний живіт, — Ого, а ти що вагітна, Софі? 

— Та ні, тат. Це вона просто так розтовстіла після весілля, – саркастично пирхнув Ален, — А я казав їй менше їсти, але…

— Матінко рідна, Алене, що ти несеш? — зупинив його Степан нахмурившись, — Софі, донечко, то ви справді скоро порадуєте мене онуком чи внучкою? — всміхнувся, на що Софі теж всміхнулася і махнула головою ствердно, — О, дякую, Господи Ісусе! Але я не розумію, коли ви тільки встигли. Ви що в перший же день…ну цей…

— А що нам, тат, було робити? Дивитися один на одного ще років так десять? 

— Ну може Софі хотіла кудись там поїхати…ну не знаю, у медовий місяць, чи куди там їздять після весілля.

— Тату, Софія нестерпно хотіла мене, — видав свій зухвалий смішок Ален, а Софі подивилася на нього грізно. Степан же взагалі не знав куди дивитися. От же зійшлися два впертюхи, щоб їх цих зухвальців. Тож щоб уникнути скандалу Степан поспішив спрямувати русло розмови куди в іншу сторону. Кудись деінде, аби від гніву доньки Віри Мищенко. Ой, тепер уже Морозної.

— І довго ви їхали? — поцікавився. 

— Довго, а ще довше збиралися, — криво всміхнувся Ален, — Просто Софі ніяк уміститися не могла, — розповідав, а дружина ще злісніше дивилися на нього з-під лоба, — Вона то спереду, то ззаду намагалася всістися в машину, і все ніяк..

— Алене, — вирішив зупинити жартики сина Степан, помітивши злющий погляд невістки. “Ну Віра номер два” - майнуло в голові у чоловіка, – Таке не личить говорити про свою дружину…навіть жартома.

— От..слухай, що каже твій батько, Алене! — тріумфувала Софа, – А це, до речі, дядьку, усе ваше виховання, — прилетіло від невістки Степану як ляпас. Він навіть очі вирячив. 

— Короче, — махнув рукою Морозний, — Розбирайтеся самі! А то ви якісь …я не знаю, як ніби щось бракувало обом, сил уже моїх нема, — видав чоловік і подався до кімнати, -- А я казав, що отаке буде...- линуло чоловіче бурмотіння.

— От весь час ти все зіпсуєш, Алене! — пирскнула Софія, — Міг би перед батьком своїм язик притримати, ну їй Богу. Таке враження, що ти навмисно мене так дратуєш!! — всілася на крісло Софія. В її очах вже назбиралися сльози, але вона гордо відвела погляд кудись в сторону. 

— Це не так, віриш, кицюню? — опустився до її ніг чоловік, — Я не хотів дратувати тебе, мала, чесно. Воно виходить якось само по собі, — обережно взяв до своїх рук її ніжку Ален, — Я прошу вибачення у її величності, і пропоную у знак вибачення масаж ніжок, — хитро посміхнувся хлопець, стягнувши її взуття. Його пальці рук вправно розтирали ноги Софі й вона мимоволі всміхалася закривши очі.