59. Пора братися за Мішеля

— Степанчику, що ти там робиш? — сполохала молитву чоловіка Діна, від чого той аж підскочив і взявся за грудину. 

— Матінко рідна! — пошепки крикнув Степан, — Ти мене так злякала, Діночко. Ти чого..чого так несподівано підкрадаєшся? 

— А у тебе схоже з'явилася дурна звичка підслуховувати чужі розмови, — схрестила руки на грудях дружина і всміхнулася.

— Мила…віриш, але хтось має контролювати ситуацію! Бо ти би чула, які вони дивні…ну ці двоє..типу Ален і Софія. Матінко рідна, про що вони говорять, на голову не налазить, — похитав головою чоловік і вирячив очі. 

Така заява розвеселила Діну і вона почала сміятися. Степан же її оптимізм не дуже розділяв, але зрештою здався і почав сміятися і собі. 

— Степанчику, та дай їм спокій. Головне, що вони тепер певні у взаємних почуття один до одного, тож…тож все буде добре, милий.

— Так….так має бути. Це їм жити з цими тарганами у їхніх головах. Але я особисто думаю, кохана, що будуть вони сваритися через день, якщо не щодня.

— Ми теж не завжди ладнали, Степане. Та й головне ж примиритися.

— О, ну в цих двох вже точно примирення закінчуватиметься - плюс одна дитина, — розсміявся Степан, пригадуючи розмови молодих про п'ятьох дітей, — Тепер час братися за Мішеля і Віку.

— О ні..милий, ти ж це не серйозно? — скривилася Діна.

— Чому це не серйозно, мила? — пирхнув чоловік, беручи дружину за руку і проводячи в їхню кімнату, — Цілком серйозно! Не можна все пускати на самоплив! Ми вже ось цих двох пустили у вільне плавання! І до чого це призвело, га, мила? Ледве не потопили один одного? О…ні…я Алена і Софію не контролював, але за цих двох я візьмуся серйозно! — похитав головою Степан, розтираючи долоні. 

— Степанчику, дітям треба дати спокій…

— Спокій?! А вони нам дають спокій? – обурився Степан, — Спокій нам через них лише сниться. Ні..ні…і ще раз ні, цих двох я так не залишу! Тим паче он у Мішеля вже з'явилася якась подруга…вкрадуть його у нас. Ой, украдуть. А Мішеля не можна віддавати, о ні тільки не Мішеля…тільки не Артурового сина! 

— Не віриться, що ти таке говориш про цього хлопця, — всміхнулася Діна.

— Обожнюю Мішелічку, — щиро зізнався Степан, — До чого добрий хлопець, хоч до рани прикладай! І віддати його зовсім чужій дівчині? Якщо у нас з тобою є дві доньки?! Не бути такому. Мішель має стати мені сином, інакше ніяк.

— Милий, та він уже тобі як син, — взяла за руку чоловіка Діна.

— Цього мені мало. Тим паче Артурова мала забрала у нас сина, а ми заберемо малого у Артура. Все справедливо..мила, ну визнай, такого як Мішель, не можна віддавати у чужі руки. 

— Ох..милий…тебе так часто кидає у крайнощі, – стисла руку чоловіка дружина, — Прошу тебе, не треба цього  всього. Наші діти самі…

— Нашим дітям треба допомогти…бо інакше нічого не буде! Ти глянь на Алена…скільки років ходило…ні ме…, ні бе. Господи Ісусе Милосердний…ну хіба так важко було вимовити тих три слова для Софії?! Я просто не розумію? 

— Степанчику, тобі не можна дратуватися,  — нагадала дружина, стиснувши чоловічу долоню.

— Так…так, Діночко. Я спокійний…я капець, який спокійний.

— Я бачу.

— Угу…мила, а я бачу, що треба допомогти Мішелю і Віці…не хоче Віка тоді Віра…

— Милий, – закотила очі Діна. 

— Так, так…а то так і дістанеться їм той лисий кіт. І що вони кота цілуватимуть? От скажи мені? — доводив своє чоловік, — Інша справа Мішель…До речі, щось вони давно вже не приїжджали до нас. От як тільки приїдуть, я зразу щось придумаю. 

Тим часом Ален і Софі вже теж стояли тихо під кімнатою батьків і тихо хихотіли слухаючи їх розмови. 

— Добре, що ми, як тільки одружимося, поїдемо від них, правда, мала? — прошепотів Ален Софі на вушко. 

— Точно, — підтримала коханого дівчина, — Бідний Мішелька, —сміялася Софа, прикриваючи рота руками, – Краще б уже твій батько і далі його ненавидів. 

— Не буду сперечатися, кицюню. 

###