58. Квіти для нього)

Софія стискала в руках пишний букет хризантем. Вони були насиченого бордового кольору, а на сонці відливали ще яскравішими барвами. Дівчина з осінніми квітами, на початку весни виглядала і дивно і захопливо водночас. Софа час від часу тихо хихикала собі під носа, аж до тої пори, поки не опинилася коло оселі Алена. 

— Вітаю, дядьку Степане. А Ален… мій коханий майбутній чоловік, вдома? — запитала Софа, всміхаючись найширшою посмішкою, якою тільки могла всміхнутися. І ці квіти в її руках. 

Степан щось аж на мить остовпів, але потім почухавши потилицю теж всміхнувся і пропустив дівчину в дім.

— Привіт, Софійко. Вдома…проходь. 

— Дякую, — всміхнулася дівчина притискаючи до себе квіти. 

За кілька хвилин вона вже була в кімнаті хлопця. Ален сидів на ліжку втикаючи у телефон. Цікаво що він там дивиться? Може милується її фотографією…чи генерує у програмі як виглядатимуть їхні спільні діти? Софа знову тихо хихикнула. Потім вона подумала про те, що Ален гарний. Ні…не так, Ален ідеальний. Так її Ален просто прекрасний, і нарешті належить їй, а вона йому. 

— Привіт, красунчику, — сказала Софа, а Ален відлип від телефону і прилип до Софи поглядом. Його очі зупинився на квітах. 

— Привіт, найпекучіший перець чилі, — сказав Ален, встаючи зі свого місця, — Що таке!? Ти зроду мене красунчиком не називала? 

— Ну можливо, — хитро всміхнулася дівчина, — Але це не означає, що я так не думала. 

— А що за квіти? — перевів Ален погляд на букет, — Ти що знову зустрічалася з Деном? — пожартував Ален, навіть не підозрюючи, що на це відповість Софія. 

— Зустрічалася, — хихикнула Софа, а посмішка Алена впала з обличчя. Це розвеселило Софію ще більше і вона почала реготати.

— Це якось не дуже смішно, Софі, — сказав Ален зводячи брови догори, — Це малий тобі подарував?

— Ні, це я сама купила, — припинила сміх Софія і простягла квіти Алену, — Бери! Кажу тобі, Алене…це я купила для тебе. 

Ален прийняв букет і косо дивився на дівчину, ніби чекаючи пояснень.

— Алене…чого витріщився?! Ми з тобою дивна парочка. І взагалі я подумала, а чого це тільки хлопці мають дарувати дівчатам квіти? Може вони теж хотіли б хоч раз в житті отримати букет? 

Ален все ще витріщався на Софію.

— Тобі що квіти не сподобалися? — пирхнула Софа, — Хризантеми це символ вічного і відданого кохання, Алене! Вічного і тихого…все про тебе! — висувала аргументи дівчина, в Ален стояв непорушно, — Що ні?! Так і знала, що треба було купити тобі троянди! 

— І як же у твою прекрасну голівоньку стукнула така ідея - принести мені квіти? — реготнув Ален, — Чи чекай…може це натяк, на те що я тобі маю їх дарувати частіше? 

— Ой, та коли ти мені їх дарував за просто так, Алене?! — обурилася Софа, — Не шукай ніяких прихованих сенсів. Кажу тобі, ці квіти я тобі дарую просто так. Бо я тебе кохаю і хочу зробити тобі приємне. 

Ален все ще дивився на Софі та чекав пояснень. 

— Ну гаразд. Я усвідомила, що хочу подарувати тобі квіти, коли була в тата на могилі. Я принесла йому букет і подумала про те, а чому я не робила цього при житті? Мені стало так….так гірко від цього, Алене. Артур робив для мене все. Найкращі подарунки, букети, слова все належало мені та мамі. А я інколи капризувала і не говорила бодай слова вдячності. А ти просто уяви, якби було йому приємно, подаруй я йому квіти хоч разочок, — прикусила нижню губу Софія. В її очах читалися жалість за минулим. 

— Ну щось в цьому є, Софі, — поклав букет на диван Ален, а сам взяв її за руку, — Квіти прекрасні, кицюню, дякую. То це…це реально не малий тобі подарував? 

— Та йой, Алене, ну став би мені Ден дарувати бордові хризантеми? 

Ален лиш стенув плечима. 

— Та ну. Це зовсім не в його дусі. Тим паче, що вони асоціюються з вічним спокоєм…чи то радше упокоєм. 

— Ага…а мені значить можна дарувати похоронні квіти? — реготнув Ален. 

— Що ж ти за такий вередливий принц! — обурилася Софія, — Холодний і капризний. Прекрасні хризантеми. Капець, от весь час ти мене роздратуєш на рівному місці, Алене. Нестерпний паскудник!! А ще дивуєшся чого я тобі хризантеми принесла!? Та тому, що я реально хочу тебе часом вдушити! — випалила Софа, а Ален вирішив припинити цей скандал, що розгорівся на рівному місці, закривши рота Софії поцілунком.

— І чому у тебе такий паскудний характер, кицюню? — запитав Ален, коли їхні губи розімкнулися.

— У мене паскудний характер?! Алене, а чи ти не…— договорити дівчині Ален не дав, бо знову її поцілував. І вона ж, мала нахаба, цілувала його у відповідь. 

— У тебе тепер такі червоні щоки, ух! Ще гарячіші за колір квітів, які ти мені подарувала, — реготнув хлопець. 

— Скажи, Алене, тобі подобається мене дратувати? Так!? Адже так, паскуднику? — штовхнула у груди Алена Софія. 

— Я все ще чекаю пояснень щодо Дена, — проігнорував її вибрики Ален. 

Ні ну що за паскудник!?

— Гаразд, я побачилася з Деном на цвинтарі. 

— Непогано, Софі. Там би я точно не став вас шукати, — кутиком губ всміхнувся Ален.

— Та ти б взагалі нас не став шукати!! — пирхнула Софа, — Паршивець ти такий! 

— І що він хотів? Не говорив паскудства?

— Ні.

— А ти йому? 

— Алене, паскудства я дозволю говорити собі лише тобі, — фиркнула дівчина.

— І правильно, — різким рухом притис її до себе Ален, — Нема чого ображати маленьких хлопчиків, — прошепотів він їй на вухо. 

— І ти що, гад, зовсім не ревнуєш?! — обурилася Софа. 

— А є до чого, Софіє? — цілком серйозно запив дружок, зводячи її підборіддя. 

— Я поцілувала, Дена.

— Нащо? — кутиком губ всміхнувся Ален, — Хотіла порадувати цього малого наостанок? 

“Ні…ну нестерпний зухвалий негідник! Просто засранець! Сраний індик…ось хто він!” 

— Ти що зовсім не ревнуєш?? 

— Та я капець, злий, — торкнувся долонею щоки дівчини Ален.

— Угу, я бачу, Алене! Бачу, який ти злий, Алене! 

— Ну гаразд був би, якби знав, що є якісь приводи для цього. Але їх немає. Я просто сам би його поцілував …ну якби був на твоєму місці. У малого життя не цукор видалося, Софі. Тож…але маю сказати, Дені доволі непоганий хлопець. Просто у нього не було шансів…принаймні не з тобою.