57. Його правда...

— Дене, я…– озирнулася Софія до хлопця. Той стояв прямо навпроти неї. Він був все таким же привабливим для неї. З чорнявим волоссям і карими очима. Її все ще тягнуло до його тонких вуст. Софія збрехала б сама собі, якби сказала, що нічого до нього не відчувала. 

— Ти хоч хотіла цього, Софі? – сумно всміхнувся Ден. Його ямочки знову розцвіли на обличчі. 

— Хотіла…чесно, Дене. 

Ден стояв непорушно кілька секунд. Дивився то на Софію, то кудись вперед, але зрештою простягнув їй руку і сказав:

— Тоді ходімо.

Тепер Софія на кілька секунд завмерла..наче роздумуючи над його пропозицією. Але зрештою торкнулася чоловічих пальців, а затим впевненіше стисла його долоню. Кілька хвилин вони йшли мовчки тримаючись за руки, допоки не зупинилися над могилою. На сірому гранітному пам'ятнику був чоловік, в якому не важко було розгледіти схожі риси обличчя з Деном. 

— Дене…ти…ти казав, що твій батько приїде на новорічні свята і …я думала він живий.

Хлопець кілька секунд сумно стискав губи. Його очі впивалися в той сірий камінь, ніби бажаючи його оживити. Софія відчувала цей відчай хлопця, бо носила такий же у власній душі. 

— Я брехав тобі….Хоча радше я брехав собі, Софіє, – сумно зізнався Ден, присідаючи навпочіпки перед могилою власного батька, — Мого батька уже давно немає в живих, а я все ще, як малий хлопчик Ден чекаю, що він повернеться перед новорічними святами. 

— Ох, Дене, мені так шкода, — щиро сказала Софія торкаючись плечей хлопця. 

— Він був зрадником, Софі…Він зрадив матір…., мабуть, як і я, – кутиком губ всміхнувся Ден. В його відчуженому погляді дівчина бачила змішані почуття. Там був і жаль, і сум, і ще щось…щось хороше, — Але я все ще чекаю, що він повернеться і я люблю його. 

Софі на мить прикрила очі. Їй було важко дивитися на юнака, якого нестерпно хотілося обійняти цієї миті й навіть пожаліти. Вона думала над тим, якби підтримати його. Та нічого путнього у голову не приходило. 

— Знаєш, я розпитувала у мами про твого батька, — сумно всміхнулася.

— Мабуть, ця розмова між вами була не минучою, – і собі сумно всміхнувся Ден.

— Так…знаєш, вона не багато хотіла розповідати. Але вона казала, що твій батько був одним з небагатьох, хто ставився до неї добре. Ну я маю на увазі…ну враховуючи її професію, чи як сказати…ну…

— Не томи себе, Софі, — перебив її Ден, — Я знаю, яким він був. Так, як чоловік для моєї мами він був поганим, проте він не був поганою людиною взагалі. Я чув, що він ніколи не любив маму. Одружився через гроші. Хто знає чи був він щасливим колись, окрім тих днів, коли зустрічався з твоєю матір'ю. Якесь кляте фаталіті…— нервово розсміявся хлопець.

— Дене, розкажи мені свою правду. Батько Алена казав, що ти говорив про мене…

— Так, я говорив про тебе неприйнятні речі…та пробач, Софі. Довелося обирати між тобою та матір'ю. Я не хотів ображати тебе…я боявся, що вона зірветься..я боявся втратити ще й її. 

— Розкажи мені більше, Дене, – знову взяла його за руку Софія, і ніжно глянула в очі. 

— Вперше я побачив тебе не в той день, коли мене збив Ален на мотоциклі, а значно раніше. Думаю тобі було років дванадцять. Ти йшла зі своїм батьком за руку. Поруч твоя мати та брат. Ви так голосно сміялися всі, особливо ти. Такий дзвінкий сміх, дуже заразний. Твій батько розповідав тобі щось кумедне, а ти просто реготала, Софі. Я і собі всміхнувся дивлячись на тебе. Але потім почув з вуст своєї матері лайку. Так вона цілком точно лаялася. І мабуть, це було голосніше ніж твій сміх. Але ти не звернула на нас уваги. Ніхто з вас…Ви були занадто щасливими, щоб помітити таких нещасних як ми. Звісно…зі слів матері, я зрозумів, хто ти й хто твоя матір. Клянуся, Софі, що з того дня, я зненавидів ту щасливу дівчинку. Мені здавалося це таким несправедливим! Адже, моя мати була жертвою, а жінка, через яку вона зараз така…просто хихоче посеред вулиці. Вона щаслива, вона кохана…вона кохає. Я вважав це таким несправедливим, Софі! Я заздрив тобі всім серцем…і не міг того зрозуміти. Тоді не міг, Софіє.

Софі стояла і слухала його слова, і ловила себе на думці, що розуміє Дена. На її очі наверталися сльози і їй хотілося слухати його розповідь.

— Бо ти прийшла у свою щасливу оселю, в якій тебе любили. Приймали. В якій була твоя щаслива сім'я, і щаслива ти. І поки ти була принцесою у рожевому замку, я почувався щеням, яке жадало бодай крихточки любові від когось зі своїх батьків. Я…я сидів над ліжком моєї матері й підставляв їй тазик, бо вона блювала від того, що перебрала. Я виносив ці її випорожнення кілька годин, і зціпивши зуби терпів всі її неприємні висловлювання. Тоді я повернувся до неї й сказав: мам, я помщуся їм. Обіцяю, я зроблю це. Ради тебе, ради нас, але пообіцяй, що ти припиняєш пити. Хочеш вір, Софі, а хочеш ні, та в її очах, я вперше побачив якусь надію. Якусь надію на справедливість. І вона таки зібралася. Ненависть і жага помсти велика сила, Софі. Моя мама змогла взяти себе в руки. Вона пролікувалася. Вона була нормальною людиною. Вона була навіть хорошою мамою для мене. Але знаєш…є дещо сильніше ніж ненависть.  

— Чому ти так кажеш, Дене? 

— Не важко здогадатися чому, адже так? — сумно всміхнувся Ден, — Так, в день нашої фатальної зустрічі я поводився зухвало з тобою. Я хотів справити на тебе враження. Ніби я втратив від тебе голову. Ніби закохався з першого погляду. Але знаєш…розмова з твоїм батьком змусила мене замислитися. Він розповідав про тебе з таким захватом, ніби ти справжня принцеса. І я…я вірив йому. Я слухав і думав, що мій батько ніколи так не розповідав про мене. Я був щирим з Артуром і мені справді хотілося пізнати тебе краще. 

— А мені хотілося пізнавати тебе, Дене.

— Пам'ятаєш наш політ? Ти так щиро і дзвінко сміялася в той день. І саме тоді я подумав, що цю принцесу я люблю значно сильніше ніж ненавиджу. Моя помста мала бути зовсім не такою, – поглянув на неї хлопець, який до цього дивився деінде, — До зустрічі з тобою я вже ненавидів тебе, Софі. Це правда. Я поняття не мав, як мені вдаватиметься грати закоханого у тебе до безтями юнака якщо я до нестями не любив тебе. Але прикрість у тому, що я зовсім не грав, Софі, — звів очі на дівчину Ден, — Ти дійсно сподобалася мені…і з кожним днем подобалася все більше, тож все, що було між нами, брехнею не було, принаймні не з моєї сторони…