56. Говорити відверто

Як прикро, що деякі речі усвідомлюєш лише, коли щось неможливо повернути назад. Як прикро, коли хочеш виговоритися батькові…який тебе уже не почує. Як прикро, коли міг зробити це за його життя, але не зробив. Такими думками гризлася Софія поки йшла в місце вічного спочинку. Артур був би першим з ким би вона поділилася своїми новинами про Алена. Про те, що нарешті змогла відпустити свої страхи, скинути з себе корону гордої королеви та віддати своє серце королю, якого давно кохала. 

Артур виглядав таким молодим на фото. Але гранітна плита робила його обличчя сірим, а сірим він ніколи не був. Радше, він був занадто світлим, занадто добрим…така тепла людина як він не мала б бути в такому холодному місці так швидко. Пальці Софії гладили батька по обличчя, а сльози текли…текли…

— Таточко, ти був у всьому правим…, – прошепотіла Софія, ніби Артур міг її почути, — У всьому, тат. Я не хотіла тобі зізнаватися, що кохаю Алена, але ти й так то знав. Ти завжди знав усе про свою королеву та її бажання, — кутики губ дівчини здійнялися в легкій посмішці, — У це важко повірити, тат, але я таки витрясла те зізнання у коханні з Алена, — знову всміхнулася Софа, — Хоча якщо вже зовсім відверто я і так це знала. Завжди відчувала. Не знаю чого я чекала, тату. Думаєш його поклонів? — сміялася сама до себе дівчина, — Віриш, Ален той чоловік якого я ненавиджу і кохаю одночасно. Не знаю як таке може бути, тату…але це правда. Я інколи чекала, щоб Ален поводився як Ден. Був ніжним і …і…якимось не таким. Але тепер я розумію, що я так не хочу, бо я кохаю Алена такого, яким він є. Ось таким от можливо трохи дивним, але ти ж знаєш..тату, я і сама ще та дивачка. Це навіть дядько Степан сказав. До речі, тат, не хвилюйся за це. Твій друг завзято нас підтримує…і мама теж. Одним словом, у нас з Аленом все добре. Ми все ще друзі, але які більше не кажуть один одному люблю, а кажуть кохаю. Тат, я дійсно…дійсно так його кохаю. Зараз говорю це і відчуваю, як мої щоки горять, - хихикнула Софа, торкаючись долонями лиця,  — Дякую, тобі за те, що ти допоміг мені. Твоя листівка була такою вчасною, тату! Ти навіть не уявляєш на скільки. Дякую, — Софі знову торкнулася пальцями холодного каменю. Очі батька дивилися на неї, і здавалося були живими й все чули. Так вони все чули…і розуміли, як завжди, – Ну а щодо Дена. Знаєш, хоч і завдав він мені болю, проте саме завдяки йому я усвідомила наскільки гордою я була. Досі важко це визнавати, але коли я це проговорюю і визнаю, мені стає неприємно від себе такої. Я не хочу бути такою, тату. Я не буду більше так…принаймні я старатимуся. Ден все ще трохи подобається мені, але цей…ти не кажи про це Алену, — розсміялася Софія, — ну і Дену теж. До речі, — нарешті звелася на ноги Софія, — Степан полюбив Мішеля. Ні навіть не так, мені здається він його обожнює. Навіть побільше Алена. Це Алену теж не кажи, тат. Дивно, але тепер я розумію чому ти дружив зі Степаном і вважав його хорошою людиною. Морозний ніколи не був гордим, а відтак йому легко зізнаватися у своїх помилках. На відміну від мене. Але я…я думаю, я теж з ним зможу поладнати. Тим паче, що тепер мені доведеться називати його своїм батьком. Я дуже тебе люблю, таточку. Дякую, що ти вислухав мене…і вибач, що при твоєму житті я не завжди хотіла слухати тебе. 

На холодному камені лежали квіти, які принесла Софія. У букеті були ніжні тони від лілового до дівочого рожевого. 

– Що ж, таточку, усе життя ти нам з мамою приносив квіти. Тепер наша черга приносити тобі. Я тепер подумала, що прикро якось, що за твого життя тобі їх не дарували. Лише ти дарував. Думаю тобі завжди подобалися квіти…а я навіть ніколи не питала, які саме ти любиш. Зате ти прекрасно знав, які любить мама…і я. 

Софія говорила з батьком і їй здавалося, що це дійсно діалог, а не монолог. Просто співрозмовник лише слухає, і може відповідати лише своїм поглядом з каменю. Але він уважний слухач…він люблячий слухач. Так вона все ще відчуває його любов…навіть тепер, навіть після його смерті. 

— Ми з Аленом хочемо багато дітей, — після цієї фрази Софія гучно розсміялася, — Уяви собі, тат. По правді, коли мені Ален сказав, що хоче трійко дітей я трішки злякалась. Я просто ніколи не думала над тим, скільки саме дітей я хотіла б. Я знала, що Ален жартує і ніколи б мене не змушував, але коли я поглянула на нього, зазирнула в очі, то зрозуміла…та цей паскудник не жартує! Він дійсно хоче трійко дітей, — хихикнула Софа, – Але знаєш, що я ще відчула, тат…я теж цього хочу. Я коли дивлюся на Алена, то відчуваю – хочу всього того, що хоче і він. Мабуть, то і є кохання, так? Я взагалі заявила йому, що хочу п'ять дітей. Але по правді, тат, я думаю, що це я вже перегнула. Але Алену це знати не обов'язково. Знаєш…я так часто все робила на перекір йому. Мені подобалося його дратувати, хоч він і рідко це робив..ну себто дратувався, чим ще більше мене дратував! Та зараз я відчуваю наскільки це приємніше навпаки догоджати йому, прислухатися до нього. Він, до речі, такий розумний, і передбачливий. Характер може в нього й не цукор, але я і так ніколи не пила чай та каву з цукром, тому він мені смакує. Ох, таточку, говорю про Алена так ніби він моя їжа, — розсміялася Софія, — Я знаю, що ти теж хотів мати більше дітей, але твоє здоров'я та й мамине теж…тому ми з Аленом в пам'ять про тебе постараємося. Обіцяю тобі. Щоправда, прізвище внуки носитимуть не твоє, а Морозного. Та думаю Мішель колись подарує тобі внуків під твоїм прізвищем. 

Софію на миті охопив жаль. Жаль за тим, що Артур ніколи не побачить її ось такою. Щасливою, закоханою, коханою. Не побачить її матір'ю, дружиною…більше не побачить її. Але думка про те, що в неї все ще є мама зігріла її теплом і розрадила. Мама побачить, Степан побачить….і її тато теж побачить. І вона старатиметься любити своїх дітей так, як він любив її.

— І тат…у мене налагодилися стосунки з мамою. Ми стали доволі близькими, можливо не такими як були з тобою, але ми на шляху до цього, таточку. Я наговорила мамі багато дурні! Ох, дуже багато дурні. Такої гидкої та пекучої, але мама…вона…я лиш тепер побачила, якою сильною опорою вона була для тебе у житті, а ти для неї, тату. Я хочу бути такою ж для Алена. Не проти нього, як я робила зазвичай. А за нього, за ним. Ви з мамою були для мене чудовим прикладом сім'ї, тат. Як і Степан з Діною. Ми з Аленом маємо перейняти це у вас.