55. Ви "странні"))

— Степане Морозний, а чого це ти стовбичиш під дверима кімнати моєї доньки? – почув чоловік суворий голос матері Софії, і аж підскочив від несподіванки. 

— Та т-ш-ш, — відлип від дверей Степан і ледь долонею не закрив Вірі рота, — Не пали нас, Віро, — сказав, звівши брови на переніссі. 

— Нас?? — обурилася жінка, гордо відпихаючи чоловічу руку від свого обличчя, — Це лише ти тут граєшся у якогось шпигуна! 

— Ти можеш говорити тихіше!? — пошепки кричав Морозний, — Вони зараз нас почують, — ткнув пальцем у двері.

— Вони? — нахмурилася Софіїна мати. 

— І до речі, це вже тепер вважай не лише кімната Софії, але й мого сина, — тепер вже Степан гордо склав руки на грудині.

— Софія там з Аленом?! — здивувалася Віра, підходячи до кімнати, щоб і собі підслухати. 

— А чого це тебе дивує? — обурився Морозний. 

На це Віра нічого не відповіла, лиш закотила очі та приставила вухо до дверей.

— Я нічого не чую…про що вони там говорять?

— Думаю вони вже наговорилися і напевно цілуються, – хмикнув Степан.

 — Що роблять? — здивувалася Віра. 

— Ходімо до кухні, а то вони зараз точно нас почують! — взяв її під лікоть Степан і відвів від дверей, — Може хоч кави запропонуй..ну ради ввічливості, — підморгнув Морозний до Віри.

Степан Морозний чудово ладнав з Артуром, але не завжди йому вдавалося так само легко ладнати з Вірою. Для цього часто доводилося ставати на горлянку своїй гордості що йому, що Вірі. В минулому вони взагалі на дух не переносили один одного, але все здатне змінюватися…і їх стосунки теж з часом стали дружніми. Можливо не такими вже й теплими, але літепними їх все ж можна було вважати. 

— Моя донька і твій син тепер що…пара? — поставила перед Степаном каву жінка. 

— Не просто пара, вони планують одружитися. Вони вже й дітей спільних планують, – похитав головою Морозний, перед тим як випити гарячого напою.

— Ален що зробив їй пропозицію…отак..ні з того ні з усього?!

— Це твоя Софі зробила Алену пропозицію, — пирхнув Степан.

— Що ти таке говориш?!

— Кажу тобі! — гепнув кружкою по столі Морозний, — Клянуся, на власні вуха чув!! — зухвало всміхнувся.

— Та що ти там чув? — пирхнула Віра, — Ти вже й не дочувати можеш. Може ти й не добачаєш, Степане, уже. Може там Ден, а не Ален? 

— Це ти недочуваєш, що я тобі кажу! — обурився Степан, знову хапаючись за горня з кавою, — Я тобі кажу, що там зараз Софі та Ален. І вони планують весілля і спільних дітей. При чому багато дітей, — здивовано здійняв брови догори Морозний. 

— Мені взагалі це щось в голові не вкладається. Ален і Софі, ще й багато дітей….

— Ну що ж зробити, якщо наші діти сходять з розуму один від одного, — стенув плечима, — Кохають вони один одного, Віро. Ось і все.

— І як давно? 

— Мабуть, дуже давно, — підтис губи чоловік, — Раз хочуть цілу гору дітей, — пожартував Морозний. 

— Певна що мати купу дітей, то вибрики твого сина, — констатувала Віра, а Степан пирхнув.

— Ну…гаразд, не буду заперечувати, — визнав, закотивши очі.

— І що моя Софі погодилася вийти за цього тирана? 

— Так…ану но притормози трохи! — знову гепнув горням об стіл Морозний, — В якому це місці мій син тиран? Гм?

– В тому з якого діти получаються! — буркнула жінка. 

— А через кого він таким став, а?? Через твою малу! — і собі буркнув Степан, – Це вона його мучила стільки років! А я вже давно казав, що між цими двома щось твориться, але хто мене слухав? Хто?? 

— От і добре, що не слухав, а то би ще був буркотливим тираном як ти! — розсміялася Віра. 

— Треба було зразу все у свої руки брати, а не чекати Бог знає скільки часу…

— Не треба, а то уяви, яка б була у цих двох велика сім'я.

— І то правда, — всміхнувся Степан. 

— І взагалі звідки у твого сина таке завзяте бажання мати купу дітей? – глянула на Степана Віра і скривилася, — У тебе такого бажання ніколи не було. 

— Не знаю..може від Артура? — тихо сказав Морозний, і вони з Вірою зустрілися поглядами. Якщо могло щось і зближувати цих двох не зовсім близьких людей, то це був покійний чоловік Віри. Людина, яка була близька обом їм і дорога однаково. 

— Може й так, — прошепотіла Віра, намагаючись зібратися, щоб не заплакати.

— Вір…він сказав мені, що якщо Ален і Софі захочуть бути разом, то я маю бути першим, хто підтримає таке їх рішення. Тож я..віриш…я особисто думаю, що з їхніми характерами вони…ну можливо не завжди ладнатимуть, але..вони кохають один одного, а відтак я за них обома руками та ногами, а ти? 

— І я теж, — всміхнулася Морозному Віра.

— Але ти маєш знати, ми б з тобою…

— Навіть не озвучуй це, – похитала головою Віра.

— Так, ми б ніколи не були парою, — визнав очевидне Степан.

— Ніколи, Морозний! — розсміялася жінка друга, — Навіть якби ти був останнім чоловіком на планеті, ні ні…

— Але наші діти не ми, тож…Головне, що вони люблять один одного, як я люблю Діну, а ти любила Артура.

— Люблю, — виправила Віра Степана.

— Так…я знаю, що ти досі його любиш. Артура не можливо не любить, навіть коли його вже немає з нами…

Нарешті Віра з Степаном почули як двері кімнати Софії відчинилися і звідти почувся сміх Софії та Алена. За кілька секунд останні вже були в кухні. 

— О, а що ви тут робите? — запитала Софія, щоки якої горіли і вона виглядала щасливою.

Степан глянув спершу на Софію, тоді на сина, тоді на Віру і видав:

— Святкуємо з Вірою восьме березня, що ж іще, — розсміявся, а за ним і всі решта, — Ти ж народилася восьмого березня, Софі…ну от ми….- знову реготав чоловік.

— А  мама де? — поцікавився Ален.

— А Діночка зараз до нас прийде, я вже написав їй, — відповів Степан нарешті допиваючи свою каву. 

— Ви такі дивні якісь, — нахмурилася Софія.

— От хто би казав про дивних, — заперечила Віра. 

— В чому ми дивні? — хихикнула Софія, поглянувши на Алена і пригорнувшись до нього.