54. Ти вийдеш за мене?)

— Поговорімо відверто, кицюню? — сказав Ален, який тримав Софію в обіймах. Цього разу не дружніх. 

Вона була так близько до нього, що відчувала як б'ється його серце у грудях. Воно билося тихо, і було таким же спокійним як і його власник. Але тепер вона знала – це його серце б'ється для неї, а її для нього. 

— Це як? — хитро всміхнулася дівчина.

— Угу, — мугикнув Ален, — Розумію це складно для такої як ти, — хихикнув він за що відразу ж получив стусана від Софі, — Але все дуже просто, кицюню. Ти повинна говорити те, що ти справді хочеш, те що відчуваєш в цей момент. І бажано більше при цьому не посилати мене до дупи. Навіть подумки. 

— Паскудник, — хихикнула Софа, — Хочеш зробити свою королеву вкрай вразливою та оголити повністю.

— Друге сто відсотків, Софі, – хитро реготнув Ален, запускаючи свою руку кудись під футболку дівчини, але та нахабно виштовхала ту руку назад, — А вразливість… королева може дозволити собі лиш перед своїм королем…., а ним є я! — поглянув на відкинуту Софі руку, і замість цього поцілував нахабну малу, — Отож, чого ти хочеш, Софіє? 

Софія дивилася на Алена і мовчала. А чого вона хоче? Все що вона хотіла, ось уже належить нарешті їй.

— Гаразд, – вигнув шию Ален, — Спробуємо по іншому, кицюню. Чого ти не хочеш? 

— Я не хочу бути лікарем. Я не хочу цього…Алене…

Мовчання. Здається це трохи вибило хлопця з колії.

— Кицюню, але тобі ж залишилося всього два місяці до закінчення інтернатури, — торкнувся він щоки Софі, а вона прикрила очі від його дотику.

— Знаю, але я…я ненавиджу це. Просто я не зможу стати хорошим лікарем от і все. Не тому, що я чогось не знаю…просто я занадто слабка, щоб любити всіх цих людей, яким найперше саме це і потрібно. Їм треба співчувати, відчувати, приймати, лікувати незалежно від того, як вони поводяться і які вони люди…А я не зможу так, Алене. 

— Ну і пішли до дупи цю, інтернатуру. 

— І ти не засудиш мене за це? Не вважатимеш мене легковажною, байдужою, якоюсь не такою….

— Кицюню, так визнаю у тебе є дурна звичка роботи щось геть протилежне до того що ти насправді хочеш, але я ніколи в житті не засуджував тебе. Ні в одному з своїх днів, Софі. 

— Дякую, — обійняла дівчина Алена. Їй не мовби тягар з плечей спав. Їй було страшно і соромно сказати це ще комусь, — І ти більше нічого мені про це не скажеш? 

— Навіщо, кицюню? - запитав її Ален, ніжно підвівши обличчя, щоб поглянути в очі, — Мені просто прикро, що ти потратила на те, що тобі не подобається стільки років свого життя. — В очах навпроти дівчина не бачила осуду. Там була лиш ніжність і тепло до неї. Це було в очах Алена завжди, просто вона відмовлялася це помічати. 

— Я намагалася сховатися у цій професії. Сховатися від минулого матері. Сховатися від свого пекучого характеру. Намагаючись допомагати іншим, я наче хотіла допомогти собі…

— І допомогло? 

— Інколи допомагало, — кутиком губ всміхнулася Софа, — Бували дні, коли мені подобалося те, що я роблю, але цих днів було так мало..Алене…їх була якась жалюгідна купка. 

— То можливо тобі варто все-таки допрацювати тих два місяці? Я не тисну на тебе, просто знаючи на твій перемінний характер…

— Паскудник! — знову турнула Алена Софа, — Я подумаю над цим, Алене..дякую. 

— Просто подумай над тими днями, коли тобі подобалося бути у лікарні. У тебе там веселий колектив.

— Є таке, — розсміялася Софі, пригадавши веселих медсестер.

— Пригадай якийсь особливий випадок. Щось… що принесло тобі особливе задоволення. 

— Було….поступив до мене один пацієнт, до якого треба було зробити апендиктомію. А я дивилася і думала, як я маю дивитися спокійно на це красиве тіло, яке скоро розріжуть.

— І чиє ж то було тіло? 

— А я яка різниця, Алене. Я не одного чоловіка побачила в чому як то кажуть мама народила, але такого як той…ох не забуду ніколи, — хитро хихикнула Софа. 

— Мені не подобається те, з яким захватом ти розповідаєш про якогось типа, Софі, — нахмурився Ален.

— О…то мій правильний Ален вміє ревнувати.

— Та я капець злий, Софі! — мугикнув Ален, але однаково був відносно спокійним, — Ця апендиктомія це що? На якій частині тіла проводять операцію? Нога, рука, перед, зад…Що кажи, Софі, — розпитував Ален, а дівчина при цьому реготала. 

— Ну скажемо так…там близько до переду…було…

— Ах..до переду, кицюню…

— Угу…ну не зовсім аж там, але дуже...дуже близько. 

— І що ж там вирізали тому нещасному? 

— Апендицит. 

— Апендицит? — розсміявся Ален.

— Угу…а я так захопилася ним, що сказала медсестрам, що я сама підготую пацієнта до операції. Прийшла з одноразовим станком, а там у нього все було….— Як? 

— Просто ідеально, Алене…— закусила нижню губу Софа.

— Ого, та маю визнати Софі…ти була такою кумедною в той день.

— А ти був нахабним і зухвалим, як завжди! 

— Мені сподобався наш медичний флірт, Софі, — розсміявся на вухо дівчині Ален.

— І мені…я думаю, думаю, Алене, що мені таки варто закінчити інтернатуру. Ти дуже мудрий, коханий. 

— Гаразд, Софі. Тепер скажи чого ти хочеш? 

— Я хочу стати дружиною Алена Морозного. Вже давно і нестерпно. Я цього хочу…Алене…

— Ні…Софі. Ти не солодкий перець чилі.. Ти найпекучіший перець чилі. Найпекучіший у світі. Настільки пекучий, що я згораю поруч з ним…так сильно я кохаю тебе, кицюню. Так сильно хотів почути це від тебе…я думав, що я першим скажу тобі це, але мене підкорило то..що це першою сказала ти. Невже моя горда королева, таки зняла свою корону?

— Так, і готова покласти тобі її до ніг Алене, віриш? 

— Вірю, але я не хочу цього. Мені подобається бути й твоїм королем, і рабом, і другом…і чоловіком.

— То ти вийдеш за мене? — розреготалася Софія. 

— Інакше я згорю, мала. Я кохаю тебе…з самого дитинства і до тепер…кохаю тебе, кицюню. Але…

— Але…

— Але у мене є одна умова, — хитро всміхнувся дружок. Ну знаєш королівські шлюби колись найперше укладалися лише через вигоду і ще через одну причину…