52. Та я просто обожнюю тебе, мала!

Софія вирішила, що сама піде до Алена. Свіже повітря їй не завадить, хоч воно і доволі холодне. Вона відчувала, що тремтить, і причина тому не холод…причина тому її друг. Вона йшла і думала про те, що досі десь в глибині душі його ненавидить, але й про те, що кохає вона Алена таки значно сильніше. В рази сильніше. І так, почуття, які у неї були до Дена, і близько не стояли поруч з тими, які вона відчуває до Алена. 

— Змерз? — запитала вона, коли нарешті побачила спину Алена, що стояв посеред вулиці. 

— Не більше ніж від твого холоду, Софі, – відповів Ален озирнувшись до неї. Це його обличчя…як завжди стримане, спокійне…і таке красиве. Вона могла цілувати його всі ці роки…вона могла вже давно бути його…якби не її гордість. 

— Що сталося між тобою і Деном? – запитала, а в його очах прочитала - тебе досі хвилює Ден, а не я? 

— Цей малий зі своєю матір'ю за одне, кицюню. Цьому Дену пощастило, що я не такий як мій батько, інакше я б зламав йому не лише носа, – намагався жартувати Ален.

— Ні…Алене! Це, тому що ти завжди поводився як король. Ти завжди був розсудливим і не схожим на інших. Ти не боявся, що про тебе подумають рідні, друзі, батьки…для тебе завжди було важливим, що про тебе подумаю я, — пальці Софі тремтіли й вона торкнулася ними губ друга. Друга, який одного ранку не стримався і поцілував її не як подругу, а як жінку, яку кохав, а вона просто втекла…

— Малого можна зрозуміти, Софі. Йому не легко довелося, але він не мав права так з тобою вчиняти! Ніхто не має права вчиняти так з моєю королевою, — говорив Ален поки пальці Софії все ще були на його губах. 

— Скажи мені це….те, що ти сказав моєму батькові, те що ти сказав своєму батькові…те що ти сказав Дену, — попросила Софія, забираючи пальці від його губ. 

— Ти ж завжди це знала, Софі, – кутиком губ всміхнувся Ален, — Адже так, мала? Ти знала про мої почуття, але тобі подобалося мучити мене…тобі подобалося випробовувати моє терпіння…кицюню…

— Я була…я була занадто гордою, щоб визнати очевидне, Алене. Мені було соромно перед тобою за той свій вчинок і …

— Якби ти завжди говорила те, що відчуваєш Софі, ми б не дійшли до такої дупи у наших стосунках! – крикнув Ален, — Я тебе питав…про те чи хочеш ти бути моєю королевою? Ще коли ти була малим беззубим дівчам, яке я завжди любив!! А що ти мені сказала? Га…Софі? Що я раб, — розвів руками Ален. В його очах читався біль та розпач, — І мені ніколи не бути твоїм принцом.

— А не треба було покладатися на слова семирічної дівчинки!! Я…я була мала, яка ще нічого не тямила у тому, що таке любити!! 

— Ти вже давно не семирічна дівчинка, Софі! Але все ще поводишся іноді так само, — в словах Алена відчувалася прикрість, — Ти й не уявляєш як мені було дивитися на тебе таку…

— Яку? 

— Така красивезну, кицюню, і не обійняти тебе бодай день було для мене такою карою, Софі. Ти ж знаєш, що у мене не було б ніякої іншої дівчини, якби я знав, що ти любиш мене Софі…любиш не як друга, а як чоловіка, — підійшов до неї Ален занадто близько, щоб взяти її обличчя до своїх долонь. 

— А як же Христина? 

— Що Христина? – хитро посміхнувся Ален.

— Я не про тоді, я про тепер..Алене…ви ж з нею…ну… 

— У мене з Христиною нічого немає, Софі. Ми були лиш фейковою парочкою.

— Фейковою парочкою? — обурено заклала руки на грудях Софія, — Знаємо ми як ти граєш фейкові парочки! Це що було все через Дена? Так ти хотів подратувати мене, так паршивець ти!!!

— Ні..цей малий тут, ні до чого. У матері Христини був стійкий пунктик в голові, що колишні завжди повертаються..і що після цього їх треба слати куди подалі. Короче…Христина попросила мене…ну типу як повернутися до неї. Я мав благати її повернутися, а вона мала мене відшити.

— Господи, Алене, і ти пішов на такі приниження?! — обурилася Софі.

— Аякже, кицюню. Навіть навколішки падав…вважай майже п'яти цілував, — здійняв брови у заграванні дружок.

— Ти серйозно, Алене? 

— Ні..кицюню, — кутиком губ всміхнувся Ален, торкнувшись щік подруги з ніжністю. 

— Але ти цілував її по-справжньому! — злісно зупинила його руки Софа.

— Ну вибач, мала, але я не монах з келії….та і я був у відчаї. Зізнаюся чесно, я хотів її поцілувати. Бо в якийсь момент я вже й не вірив у те, що ти любиш мене, — знову притягнув її у свої обійми Ален, – І ти теж цілувала Дена, — прошепотів він їй на вухо, — Але якби я знав, що ти хочеш цілувати мене, — легко вкусив він її за вушко, від чого дівчина хутко вивернулася і повернулася до Алена обличчям. 

— Ти б цілував мене? 

— Я б цілував тебе! Лише тебе..лише свою королеву Софію, — всміхнувся Ален, — Того дня, коли я збив Дена…я поцілував тебе. Я просто…не стримався Софі, бо щоразу як ти була переді мною ось так - лицем до лиця, я з усіх сил стримував себе, але того дня не стримався. 

— Я злякалася..Алене…

— Дурненька, Софі. Скажи скільки разів після того я намагався поговорити з тобою про нас? Скільки днів чи навіть тижнів…а ти мені то лимонад в обличчя, то ще що…ти відшивала мене по повній, Софі! Це я мав боятися, особливо після того твого жарту перед весіллям.

— Алене…я…– пригорнулася до хлопця всім тілом Софія. Усе вона більше не могла. Вона хотіла, щоб другом не був їй другом! Вона хотіла бути для нього дівчиною, — Однаково скажи мені це. Скажи, ти...ти кохаєш мене?

— Та я просто обожнюю тебе, мала, - всміхнувся ніжно, - З самого дитинства і до тепер я просто обожнюю тебе, кицюню. 

— Благаю, поцілуй мене.Так як тоді, в той день, коли я втекла. Бо я так тебе кохаю, Алене.

— Тільки якщо обіцяєш більше не втікати від мене, – завмер над її губами Ален.

— Обіцяю, коханий. 

Коханий - це було так незвично вимовити про Алена. Не просто друг, не просто Ален. А бажаний, той, що належить їй. Той що обожнює її.

— Ох…Софі…як же ти мене вимучила, — зітхнув Ален, відірвавшись від губ подруги, — Подумати тільки ти мучила мене 3650 днів…