51. Якщо хочеш мати короля))

Чи уявляєте, як це жити без батька? Коли втрачаєш того, хто любив тебе як ніхто на світі..Виникає потреба відчувати таку ж любов знову. Софія почувалася в останні тижні як заблудла душа, яка не знала, що їй робити далі. Вона неодноразово мріяла відчути знову те батьківське тепло, яке їй дарував батько Артур. Але де було його взяти? Ну вже точно не у дядька Степана. З ним вона ніколи близькою не була. Вона була близькою з Аленом, але не з його батьком. По правді вона мріяла про зустріч з батьками Дена, хлопець їй дуже подобався, і вона думала, що його батько полюбить її. Але такого ніколи не буде…він її не полюбить, ні він, ні його мати…, ні навіть сам Ден. Це їй підказувала її дівоча інтуїція. Але що їй підказувала інтуїція щодо Алена? Любить він її, чи таки ні…Інтуїція мовчала! Серце кричало, що любить. А от розум підказував, що Алену варто дати спокій…але як дати, якщо серце того не бажає. Може він з нею возиться через жалість, а насправді вона нестерпно дістала його…як і всіх? Дістала своєю гординею, впертістю, психами, дістала собою. 

Сьогодні у неї день народження. Цей день завжди був для неї особливим, бо Артур щоразу першим спішив привітати свою королеву. Але ніщо так не цінила вона серед безлічі подарунків від батька, як подаровані ним листівки, які вона кожен раз знаходила у букеті від батька. Це був її з ним секрет. Секрет короля та королеви, які таємно листувалися раз у рік. Цього разу такої листівки від Артура не буде. А цього року вона їй так необхідна! Так треба почути його слова, його пораду! Від цього Софію накрив новий приступ плачу…

Не таким має бути її день народження, але воно було саме таким…Немає жалюгіднішої речі ніж відчувати самотність, при цьому одинокою не бувши. Софія ще раз поглянула не телефон. Стільки пропущених дзвінків - від мами, Дена, Алена..і навіть дядька Степана. Варто зібратися і йти дому. Вона обіцяла Дену, що буде там за двадцять хвилин, а вже пройшло значно більше. 

Та зайшовши у свою кімнату Софія щиро здивувалася. Вона очікувала побачити тут Дена або ж Алена, але точно не Степана Морозного. 

— Дядьку Степане…що ви..що ви тут робите? — запитала Софа нахмуривши брови.

— Софійко, нарешті…а то у мене вже квіти аж в'янути почали, – спробував всміхнутися Аленовий батько. 

“Софійко?” – пронеслося в голові в дівчини. З чого таке лагідне звернення? 

— Я не чекала побачити вас тут, — щиро сказала Софа, – Поправді..тут мав бути Ден…

— А… той паршивець, – скривився Морозний, — Це звісно не моє діло, донечко, але той сраний індик тобі точно не пара,  — криво усміхнувся чоловік. 

“Донечко…Сраний індик??” — що сьогодні з Аленовим батьком?? 

— Вибачте, я не розумію, що відбувається, — розвела руками дівчина дещо роздратовано.

— Я теж, — щиро зізнався Степан, при цьому дружно розсміявшись, — Певен Ален знає щобільше мене. Тож я не буду нічого говорити про це Софі. Скажу лиш, що цей Ден говорив тут про тебе неприйнятні речі….настільки, що навіть зміг вивести мого сина з себе. Ну й Ален…йому цей..здається носа зламав.

— Ален носа Дену? Чи Ден Алену? — вирішила все ж перепитати Софія, теж чомусь дружно засміявшись.

— Ален Дену. Я сам бачив..на ось ці от свої очі, Софі! — аж оживився Морозний, — Но будь я на місці сина, я б лише носом не обмежився.

— Угу…ваші методи це лопата, — хихикнула Софія.

— Ну…я буваю запальним, так визнаю. Зараз вже трохи прийшов до тями, але цей Ден…скажу лиш, що він хотів тобі розбити серденько…— вирішив лагідно прояснити Софії ситуацію Степан, — Та не будем про цього засранця-поганця, у тебе ж день народження! – швидко змінив тему Морозний, — Ну так от…вітаю тебе! Ти…ти дуже гарна, і розумна, і ..

— На цьому мої хороші характеристики закінчилися, — хихикнула Софія, після надто довгої паузи дядька.

— Вибач, Софійко….я був поганим батьком не лише для тебе, але й для Алена. Я знаю, що я ніколи не зможу замінити собою Артура…— Степан побачив як очі Софії стали набирати сльози, — Але я хочу принаймні спробувати бути хорошим татом. Я не такий як твій тато….але повір, дитино…я теж вмію любити. Я вмію слухати…я вмію давати хороші поради…я інколи спішу з висновками...це так…Але я..я завжди бажатиму своїм дітям добра. А тебе, Софіє, я люблю як власних дітей. І тебе, і Мішеля. 

— Навіть й не знаю, що на це сказати, дядьку Степане, — всміхнулася Софія крізь сльози.

— Скажи що…що дозволиш мені бути твоїм батьком, прошу зроби для мене таку честь? — взяв дівчину за руку Морозний. 

— Так..я мені…мені дуже не вистачає батька! — щиро зізналася Софія, пригортаючись до Степана. Той радо приймав її обійми й обіймав у відповідь, – Мені так не вистачає його…я…я…

— Я знаю, люба…знаю. Його всім не вистачає, і мені теж. Я зроблю все що можу, Софі. Кому треба носа наб'ю…до кого треба і лопату візьму, обіцяю! – щиро говорив чоловік. 

— Навіть якщо той хтось це ваш Ален? — хитро блиснула на Степана Софія.

— Віриш…я вже нині був готовий йому носа набити! — відповів Степан, на що Софія щиро розсміялася. 

— За що? – досі сміялася крізь сльози Софія.

— Та бодай за його нерішучість. Чи за оте йому мовчання. Матінко рідна, як можна мовчати, якщо так кохаєш дівчину? — взявся за голову чоловік.

— Що ви сказали? — серце Софії швидко застукотіло, дихання пришвидшилося. 

“Якщо так кохаєш дівчину…хто та дівчина? Вона?”

— О..то і ти його кохаєш! — брови Морозного здивовано, але й радісно поповзли догори, — А я з самого першого дня казав це..але хто ж мене слухав! — всміхнувся сам до себе Степан. 

— Що..ви…

— Хоча ні..стривай…не так все має бути. Честь сказати тобі це…належить твоєму батькові. Якщо чесно…я не знаю, що він написав тобі, можу лиш здогадатися, Софіє, але..- Взяв Степан свій букет, але потім згадав, що переклав такий важливий конверт в букет Дена, – Ай…та, матінко рідна. Короче, я ніколи не тямив у квітах. Ален натякнув, що мій букет такий собі, тож я думав букет Дена видати за свій, — пояснив Степан, – Бо ж то по-суті то мав бути букет тобі від Артура, а він би такий несмак тобі не подарував, – визнав Степан поглянувши на свій букет, — Тож вибачай, Софіє…який купив такий є…, — всміхнувся Морозний простягаючи Софії квіти.