50.2 Не час мовчати

— Тат? — нахмурив Ален обличчя побачивши Степана, — Ти що…що тут робиш? 

Степан кілька секунд оглядав букет Алена і свій. Ймовірно, порівнюючи їх. — Як що? — пирхнув до сина, — Прийшов до Софії. В неї ж день народження? День народження! Прийшов привітати. 

Ален якось скривився, але потім лиш розвів руками. Очевидно він не чекав тут свого батька аж ніяк. 

— І багато ти чув? — запитав Ален розтираючи пальцями перенісся. 

— Достатньо, щоб зробити нарешті правильні висновки, — на ці слова Степана, син відреагував якось не дуже довірливо, але наступні слова батька таки змусили Алена щиро здуватися: 

— Ти мені скажи, ти чого так довго думав перш ніж вмазати цьому сраному індику?! Я там…там, — розмахував руками Морозний старший, — Уже ледве стримував себе.

Це повеселило Алена і він лиш стримано всміхнувся.

— Малий був у відчаї, тат. От і ніс, що попало…

— Він ніс якесь лайно, Алене!! Тим паче про Софі. Про нашу Софі! Нікому не дозволено говорити так про моїх дітей!!

— Про твоїх дітей? — здивувався Ален.

— Аякже! – аж головою кивнув Степан, — Діти Артура то і мої діти! По іншому і бути не може! Я б не просто вимів його з цієї кімнати, я б…я б вже взагалі вимів його з цього світу!! — дратувався Морозний, — І щоб ти знав, Алене, королі ради своїх королев навіть війни розпочинали, не те що носа комусь ламали... угу, — мугикнув чоловік, — В таких справах, — тицьнув пальцем у двері Степан, — Не можна попускати такого, короче. Я такого навіть своєму другу не міг пробачити, що вже говорити про ворога. 

 Степан зробив кількасекундну паузу, оглядаючи кімнату Софії, — Ти мені краще, сину, Артур він знав..що ти любиш його доньку? 

— Тат…ти…

— Заткайся, Алене!! — гаркнув Степан, — І не смій заперечувати. Дістав уже всіх своїм праведним мовчанням. І своїми цими…жартами й таким іншим. Не дивно, що Софія катувала тебе стільки років!! А я з самого початку хотів втрутитися, але хто ж мене слухав? Ніхто! То кажи…Знав мій друг, що ти кохаєш Софію…

— У нас..незадовго до його смерті, була розмова. Я сказав йому, що кохаю його Софію.

— Мій друг завжди був проникливим, – сумно всміхнувся Степан, поглядаючи на маленький конвертик, що був всередині букету з квітами, — Що ж…ну може тобі варто погуляти..десь, чи що…, — всміхнувся сам до себе Степан.

— Що? — скривився Ален.

— Угу…кажу йди пройдися! І цей..як ти там казав Дену? А…і віник свій забери.., а то що це таке, Алене? Твій букет для Софії менший за мій? 

— Тат…що…

— Матінко рідна, Алене! Кажу йди десь пройдися. Я на правах батьках, маю першим привітати цю дитину! Старшим цей..треба уступати!! Можеш в ювелірний зайти, — всміхнувся кутиком губ Степан.

— В ювелірний? 

— А де заручальні колечка купують? — дратувався батько, — Матінко рідна…ти дійсно такий у мене Алене? Чи притворяєшся таким, не можу зрозуміти! 

— Тат..у мене давно воно є, — витяг з кишені колечко син.

— Алене, де ти взяв його? Це хоч не те, що ти дарував тій Христині? 

— Ні, – всміхнувся Ален, — Тат, я не знаю, хто я для неї…чи любить вона мене..

— Та ясно, що любить! — твердо відповів Морозний, хоча в душі він такої стовідсоткової певності не мав. Все-таки Софія не лише на половину донька Артура, на половину вона ще й донька Віри, що не мало важно, — А кого ж їй любити як не тебе? Цього сопляка…Дена? Не дратуй мене, Алене!! Все іди…я тут як батько все розвідаю…і…короче.

— Тат..ти буваєш таким дотепним…це в мене теж від тебе, — видав саркастичний коментар Ален. 

— Матінко рідна….доведете ви нас діти. У нас з Діною, та й в Артура з Вірою так не було. А ви з Софією..подумати тільки з самого дитинства разом, а одружуватися самостійно наважилися б напевно аж у старості! Коли воно уже до задниці нікому не потрібно!! Слухай Алене, а може ти там у своїх кишенях ще й “барбовал” носиш? 

— Ні, тат, не маю, — всміхнувся син, — І до речі, якщо мій букет менший, це ще не означає, що це віник. Щоб ти знав…тат, — глянув на букет батька Ален, — Мій в разів десять дорожчий за твій. Тобі варто знати, що окрім еустом і троянд бувають ще й інші квіти, — всміхнувся Ален, перш ніж вийти з кімнати.

— Сраний пихатий індик, — пирхнув Степан, але потім всміхнувся, — Алене…а цей…а букет Дена кращий ніж мій? — запитав батько переводячи погляд на квіти, залишені малим. 

— В рази, – щиро відповів Ален.

— Ага…тоді цей..мій забери…а я візьму цей, — підняв з підлоги букет Дена Морозний, — Софія ж у нас дівчина примхлива, — перетяв плечима чоловік витягуючи конверт зі свого букета і перекладаючи його в інший, — Тож…

— Тат..ти таки дуже кумедний, — взяв батькові квіти Ален.

— Хоча знаєш…цей залиши теж…най буде.

Ален уже майже вийшов з кімнати, коли Степан знову окликнув його. Ні..він не відпустить сина поки не почує слів Артура. 

— Чекай…розкажи про що ти говорив з ним? Поки Софії й так немає…прошу….

Мовчання.

— Матінко рідна, у кого ти в мене такий стриманий і терплячий!? – по новій завівся Морозний старший, — Подумати тільки, стільки років терпіти витівки цієї малої…

— А терплячість це уже в мене від мами, тат. Це явно не твій уділ, – саркастично всміхнувся Ален.

Степан вже відкрив рота, щоб обуритися…але ж обурюватися немає чому! Бо витриманим таки він ніколи не був. Правду каже син.

— Або ти Алене, зараз розповідаєш мені усе про що ви говорили з Артуром, або..клянуся, я зроблю з твоїм носом таке ж як ти зробив з носом цього Дена. Ти мене знаєш, сину! 

День розмови Артура з Аленом

Артур підійшов відчинити вхідні двері, за якими був Ален. Він привітно простягнув руку хлопцю і впустив в дім. 

— Вітаю, Алене. Ти до Мішеля чи Софії? – запив він хлопця. Ален же якось несміливо всміхнувся і почухав потилицю, — Та знаєш, до кого б ти не прийшов їх обох немає вдома…

— Я до Софії, — зрештою відповів Ален, на що Артур стримано всміхнувся. Здавалося саме такої відповіді він і чекав.