50.1 Гострий перець чилі

День народження Софії був восьмого березня. І попри невизначеність між Деном та Софі хлопець хотів її привітати. Він вже побував в лікарні, але там Софії не було. Телефон вона не брала, тож щоб привітати її, залишився лише один варіант - приїхати до неї додому і чекати її там. Тож прихопивши подарунок та красивий букет він вже був в її кімнаті. Його телефон задзвонив. Софія? Ні, мати.

— Привіт, мам, у тебе все добре? 

— Так. Ти де? 

— У Софії. В неї сьогодні день народження, маю привітати її. 

— Гаразд, але варто закінчувати з цим, Дене. Ми не планувати грати так довго.

— Мам, щоб зробити їй боляче треба, щоб вона любила мене сильніше ніж свого дружка Алена, лиш потім я залишу її. Варто ще почекати…

— Ти так говориш, бо сам їй симпатизуєш! 

— Ні, обіцяю тобі, що скоро я покінчу з цим…

Несподіваний голос Алена позаду змусив Дена аж підскочити.

— То ти зі своєю матір'ю за одне? 

Ден озирнувся і зустрівся поглядом з другом Софії. Хоча який Ален їй друг? Ден завжди бачив у ньому свого конкурента, якому постійно програвав…і сьогодні програв остаточно! Він знав це. 

— Привіт, Алене, — невинно всміхнуся Ден, — Теж прийшов привітати її? 

— Як бачиш, — стримано сказав Ален, стискаючи букет у руці. 

— А знаєш, я навіть радий, що так сталося. А то я уже втомився зображати з себе коханого цієї вередливої дівчинки, — вирішив підливати жару в вогонь Ден. Йому було цікаво як довго протримається цей праведник? Цікаво на якому слові Ален видасть себе? — Але ти ж у нас міцний горішок, і любиш її значно довше ніж я…але граєш ніби ти її друг. Що ж співчуваю, у мене хоч була гарна винагорода, тебе ж лиш посилали до дупи. 

Тим часом за дверима до Софіїної кімнати стояв і Степан Морозний, що теж тримав в руках букет для дівчини. Передсмертна обіцянка дана другу, покладала тепер на нього обов'язки нового батька Софії й Морозний хотів бути таким для обох дітей Артура. І зараз, чуючи розмову Дена та власного сина за прочиненими дверима Софіїної кімнати, чоловік був дещо шокованим. 

“Матінко рідна! І на це ти мене, Артуре, залишив?” – подумки обурювався Степан, “Що ж дозволяє собі говорити цей засранець про нашу Софі!? От, покидьок!”

— Значить така моя доля, – спокійно всміхнувся Ален до Дена.

— Ти таки й справді дивний, Алене! Та знаєш, що я думаю? З вас двох…тобто з тебе і Софі, істинним королем є ти. Поглянь на себе і на неї. Для чого вона тобі ця мала, яка сама не розуміє чого хоче? Чому спішиш виконувати всі її бажання і терпиш дурні витівки? Ти з нормальної сім'ї, у тебе батьки з чистою репутацією. Ти гарний з виду і до того ж розумний. А хто вона? Донька повії та каліки тирана? Ще й з паршивим характером. 

Степан за дверима:

“Матінко рідна, Алене! Як ти можеш слухати усю цю дурню? Та вмаж ти йому і най уже заткає свій миловидний писок!!”

— Королев не судять, їм служать і возвеличують, — спокійно відповів Ален. 

“А ти дійсно міцний горішок, Алене! Але і я так просто не відступлю!” — подумки сказав сам до себе Ден. 

— Ніяка вона не королева! Така ж легкодоступна і корислива як її мати! — крикнув Ден, — Так…я так думаю. Бо в перший же день вона полізла до мене з поцілунком, – хитрий осміх, — Ти поняття не маєш, де були мої оці руки, — підняв свої долоні Ден, лишаючи букет у спокої, — Яких місць Софії вони торкалися, — зверхній погляд. 

Степан за дверима: 

“Господи Ісусе, поможи мені не ввірватися туди та не наробити біди!! Чому ж я з собою “Барбовал” не взяв? А ти Алене…та матінко рідна, ну вмаж ти вже тому Дену!! Так Степане, тримай себе в руках. Тобі не можна нервуватися, від такого уже й померти можна… вже не в тому віці! А ти з собою навіть ліків не маєш!”

— А знаєш, що найперше запитала мене Софіїна мати коли я з нею зустрівся? – продовжував провокувати Ден.

— Поняття не маю…

— Вона запитала мене з якої я сім'ї…себто чи я багатий? Корислива шльондра! І твоя Софія така ж…

Степан за дверима: 

“Клянуся сину, ще одне слово з уст того паршивця і я за себе старого не ручаюся!!” 

Нарешті Степан почув як щось гупнуло. Так це був його син! Нарешті!

“Ось так, Алене, а то я вже думав тебе зректися!” — всміхнувся сам до себе Морозний.

— Не смій так говорити про мою Софі! — гаркнув Ален грізно нависнувши над Деном. Його кулак все ще висів над обличчям малого і був червоним. 

— Господи, Алене, ти мені здається носа зламав, — зіпхав з себе Алена Ден, — Не зовсім королівський вчинок, але це було заслужено..визнаю.

— Вимітайся з її королівства! І віник свій забери!!  — крикнув Ален, шпурнувши в малого його букетом. 

Степан за дверима:

 “От і виявили ми, хто був сраним індиком!

— Вона не заслуговує на такого як ти, Алене! — кинув перед дверима Ден. Та раптом відчув як хтось схопив його за шкірки та притарабанив до стіни. В очах Алена був гнів.

— Це я не заслуговую на таку як вона, а ти так тим паче…і ти теж це знаєш, малий! Тобі не бути з нею, от ти психуєш…Дене, — випустив зі своєї хватки Ален хлопця. 

— Розсудливість уділ королів… так, Алене? — усміхнувся Ден, — Тільки от знай, перець чилі ніколи не буде солодким! Що з ним не роби, як не маскуй його смак, а він все одно буде гірким, як і твоя Софія. Пекуча, гостра і нерозсудлива…

— А мені й не треба, щоб вона була солодкою, Дене! Перець чилі створений гострим і в цьому його сила. А тобі така гострота не по зубах, малий, ти навіть лаваш з гострим соусом не міг подужати, то і дівчину цю не зможеш. А я люблю Софі такою, якою вона є!

Ден лиш всміхнувся кутиком губ, а затим вийшов з кімнати, при цьому ледь не втарабанившись в Степана, який за тими дверима стояв. 

— О…вся сім'я Морозних тут, можете зразу благословення цим двом дати, – видав саркастичний комент Ден до батька Алена. 

Степан хотів випалити щось пекуче у відповідь, але вирішив, що Ален має таки рацію, не королівське це діло. Тож глянувши на розбитий і трохи кривий ніс Дена сказав: